Прокинувся ранок,
зникли зорі безсилі ліниві.
Ущухли нічні звуки,
натомість ясне сонечко верх бере.
Усесвіт ним в душу світить,
самоту й тривогу нищить.
Дзвенить все навкруги,
Земля-Мати нам радіє.
Зозуля кує в діброві,
голодний пес шукає поживу.
По росі ступаю босоніж,
назустріч подиху вітру,
згадуючи дитячі втіхи.
Прошу, Небес Свіча, не догорай,
бо в журбі ще дужче хочеться жити,
як навмисно усьому.
Бо коли прийде старість,
радість сама по собі пропаде.
В прохолодну мить життя відходить,
а сполоханій душі не зрозуміти цю страшну мить,
поругані літа вклоняються Всесвіту.
Тому й не хочу зі своїми віршами
закритися у башті мовчазній,
а віддаю їх в життєвий політ.
Я їх покропила радістю й сльозою,
хочу, щоб почули їх дзвін,
ясної, душевної наготи спів.
