Коли безодня душу поглинає,
Холодне світло у очах згорає,
Тоді життя уже і сенс втрачає,
Бо радості й майбутнього воно не має.
Я обернусь назад у часі,
Коли парив неначе на Пегасі,
Коли дитинство світ крутило у вальсі,
І я летів в майбутнє наче в трансі.
Тепер лиш привиди моїх думок прадавніх
І мрій моїх таких безкрайніх
Опадуть листям серед дерев осінніх
На схилах гір тисячолітніх.
Я піднімусь на скелю сиву,
Підійду на самий краєць обриву,
Лицем торкнусь холодную я зливу
В обійми вітру з висоти порину.
З дощем і ніч опуститься вуаллю,
Сховає біль і чорну неба стелю.
Я все віддам останньому зусиллю,
Махну рукою я прощаючись із біллю.
