Прости мене, що схопили Тебе, поки я дрімав
У саду життя мо́го – серед моїх квапливих справ.
Що, як і всі, розпинаю Тебе повторно,
Як і всі – нарікаю на життя потворне,
Стараюся думати,
Що за муки земні мені воздасться в раю.
Але, сам… Прости… Не відаю, що творю́…
Що трачу зусилля не на результат, а на намагання.
І навіть на намагання ставлю я ставку останню.
Що шукаю натхнення,
І що так ретельно
Нарізаю купюри днів.
Що виходжу незібраний, без карти здійснюю рух…
Прости мене, бо не відаю, що творю́.
Хоч яким би правильним не був –
Для чого всі ці даремні дії і пости,
Для чого тоді всі даремні слова, пусті.
Пусті намагання стриматись,
Зберегти, на перший погляд, непорочність свою́..?
Коли насправді… Прости… Не відаю, що творю́…
Намагаюся стати більшим за інших, бути «Тобою».
Намагаюся вирости тут і зараз будь-якою ціною.
Мовляв:
«Всі святі колись так робили – так і ми повинні робити!
Якомога раніше це мають почати робити і наші діти!
І, тим більше,
Треба заставити й інших!»
Але, Ти згадай там про мене з моїм особистим «хрестом».
Ба, очі мої відкриваються вже аж на ньому.
Ти згадай там про мене, та іншу Твою дітвору,
Яка «робить щось важливе», яка – як і я…
Прости… Як і я, не відаю, що творю…
