Майже все моє свідоме життя пройшло на Полтавщині і, повернувшись на Чернігівщину, я хвилювалася, як зустрінуть мене на рідній землі у літературних колах. Перший, з ким я поспілкувалася телефоном, був Маринчик Станіслав Гаврилович, керівник Ічнянської спілки літераторів «Криниця», котрий по-батьківськи тепло обізвався до мене і запропонував стати членом цієї спілки. Затрепетала зворушена душа і народила такі поетичні рядочки з назвою «Ріднокрай»:
«Блукала ж де ти довго так, дитино, –
Озвавсь до мене сумно Ріднокрай,–
Життя ж таке коротке у людини,
Щоби шукати в чужині свій рай?
І небо, хоч одне у цілім світі,
Але ж… своя земля завжди тепліш,
І зими інші вдома, весни й літа,
І жовтолистом осінь пада в вірш.
Давно тебе чекає і криниця,
Не раз у неї місяць заглядав…
Й копач її, твій батько, мабуть, снився,
І пахла з неї сріблена вода.
Глибокий яр у посивілих росах,
Де в полинах рясні молочаї,
Тебе до раю рідного запросять
Й веселим щебетом-піснями солов’ї,
Що юності колись не доспівали,
І стежечка, ще береже твій слід
У весни, котрі землю засівали –
Твого дитинства й юності там світ!»
28.01.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
Чудово, Аню! Ці почуття...Аж затремтіло серце. Я знаю,що таке чужина,то ,як не добре,все ж чуже озерце...
Успіхів Вам в творчості,миру ітепла,достатку і добра!