Герберт Нойфельд / Herbert Neufeld
О, панно, що наразі граєте із «Фортеп’яном»,
немов – з вогнем!
Я – сам! Вікно. Сніги...
Ув Alter-Ego Ваше покохавсь –
мов та дитина, сонцерьяно...
Кохав? – Ще як! Цвіли луги...
Ах, панно з кліпу «Піаніно», белла донно Форнаріно!
Кохання посміх квітне тільки раз... в житті – ще й тлінно!
Казав Тичина...
«Та ні, та ні, та ні...» –
співають лемкі по степах.
Я Вам чужий – я знаю!
A раптом зліва місяць в крик: «ти рідну стрів!»
Правобіч – сонце: «Ми з тобою різні!..»
І зорі нагорі: «І так, і ні! І так,
і ні! І так, і ні! І так, і ні!
І так, і ні! І так, і
ні! І так, і
ні!..»
Збагнемо..: По українськи дуже добре
говорять, наче, зіроньки оці,
напевно – з ними ми на «ти»,
як зі своїми! Отже:
Хто-o ж, як не я?!.
Їх збере по-небесах?!.
Та навчитиметь жи-ити –
як слід?!. А по-отім –
повісить зно-ов?!.
Кожну по своїх орбітах!..
І щóб нікóли в кýхні бíльш не кип’ятíли –
зо-оряну крóв!!.
...
Та ні!.. (знов лемкі) –
це все марно... Герберте – даремна гра!
То ж сміх... коровою – лиш рукавиці собі попалиш та об хмари...
подряпаєшся – більш нічóго.
Будьмо, сину!
Любов, любов, любов...
Від «Соло» Вашого... ой, стало мені «вíйно!..»
У мозку у моїм – повіяв раптом теплий вітер,
то так, що вихори гарячі в волоссях заплелись.
Та всі таки потужні – вихори тії…
A вітер, вітре, вітре, віє, ві...
– у сніг, у сни...
Від соло віяли були вітри в волоссях у моїх...
Гранадлі незадля... ой, та незáдля!
