Нехай весна, що приходить знову,
Станеться відродженням моїм...
Не відбирай, любове, в мене мову
А ти мій друже, не будь мені чужим.
Мене болить, я звикла вже, не млію
І не борюсь я проти почуттів
Ховати все в собі не вмію
Не так як ти, ти завжди це умів.
Струмочки змивають весь цей бруд,
З доріг, якими ми блукали
А хто ж би змив оце що тут
Душу мою тисне мов кремезні скали.
Я зникну, мені тут довго не бути.
Мене час завжди підганяє,
Постарайся серед болю і скрути,
Радіти...
і забути що мене вже немає.
