Не шкодуй, кохана, що далекі весни,
Лиш приходять в пам’ять тай то, не щодня.
Місяць ясночолий опускає весла
В море швидкоплинне де немає дна.
Ой у водах часу так срібляться зорі!
Відблиски минулого ринуть вдалину.
Я завжди з тобою в радості і горі,
Оживляю серденько від важкого сну.
У текучі струмені двічі не ступити.
Та дана нам пам’ять, аби ми могли
Із вершин прожитого мудро оцінити,
Чи путями вірними ми удвох пройшли.
Були прикрі помилки, втрати та невдачі,
Коли дні здавались стрічками з пітьми…
Як це страшно бачити: що кохана – плаче,
А майбутня втіха ще за ворітьми.
Та минало горенько, та долались труднощі,
Знов світились погляди зорями надій.
Постаріли яблуні під дитячі пустощі,
Щебетом школяриків двір відгомонів.
Наче все по старому: живемо за звичками.
Чи колишні ніжності збереглись в душі?
Чи приємні спогади як північні привиди
Штучно поселяю я у свої вірші?
Ні! – вони, - не привиди! Може, дещо стомлені.
Притупилась з часом гострота чуття.
Тільки зірка ніжності життєдайним променем
Зігріває в осені непросте життя.
Хай бажання щастя вже здаються мріями
Та повір, кохана, з настанням весни,
Знов до нас повернуться новими надіями
Нами колись бачені веселкові сни.
09.01.2018
