Я пробудитись хочу чуєш, зимо!
Чому ти знов і знов мене колишеш.?
Чому так важко в круговерті свищеш?
Чом не зовеш мене на своє грище,
А все гнітишся вогником незримо?
Скинь з мене шубу білу, прошу.
Скинь з мене все, що заставляє спати.
Дай мені вітру слово розказати,
Що треба мене з сну цього підняти-
На сильні ноги я піднятись мушу.
Я знаю, що теплом своїм ти щедра
І ковдра твоя ніжна і пухка.
Але повір - ця ноша заважка,
Щоб доля не була така терпка,
Я хочу сонця більшого і неба.
Не сердь мене добром прошу,
А то розірву я ці пута злісні,
Розжену хмари чорні і зловісні,
Що так розжарюють думки провісні.
Бо в гніві я страшна: тобі кажу
Зима ще більш свою перину підпушила
І тоном грізним вітру повела:
"Гойдай, щоб день і ніч вона спала
І щоб проснутись зовсім не могла
Поворухнутись, щоб була несила.
Ти своїм сріблом руки ій сповий
На ноги скуй кайдани віковічні,
Хай шелестять завжди дуби сторічні.
І сняться сни в ранковості довічній.
Туманом ій свідомість заповий".
Вітер брови насупив грізні,
Танець віхоли розпочав,
Білу хвилю по лісі гойдав.
І туманом сірим кружяв,
Колисав мої очі ніжні.
Ніч тенети свої відчиняла,
Сонний промінь гойдала в тіні,
Пеленою тумани страшні
Налягали на груди мені.
Вовком лютим даль завивала.
І сниться дикий сон:
Лежу я майже гола,
Розтерзана, розбита, зовсім квола,
На грудях повиписувані кола.
І крик, і плач, і стогін в унісон.
Лежу розіп"ята, немовби на хрестині
І чую лише тупіт ніг -
Все ближчає золочений батіг,
Але добити всю мене не зміг -
Залишив розписи на голій спині.
Три звіра кров пили із мого тіла,
Три звіра сіллю рани посипали
І руки кволії мотуззям повивали,
На ноги обруч металевий надівали.
Нести цю біль самій була несила.
А допомоги ні в кого просити.
Усі бажають ласий шмат урвати,
В руках загарбницьких навіки приховати
Стежину в"язнів кров"ю протоптати,
А душу горем людським напоїти.
Лежала і невідала, що скоро
Мій порятунок прийде і на полі
Із поту, крові, сліз гарячих долі,
В мене впиваючи корінця кволі,
Дубочки голови піднімуть гордо.
Як ранений ведмідь до стовбура добралась,
В блакитнооке небо заглянула.
Повітрям покошлаченим вдихнула,
Цілющого нектару з квіток роздобула,-
Чіпляючись за віття на ноги піднялась.
І тіло у потугаг защеміло -
Світ сколихнувся,-стовбур обійняла
І гордо голову в невідання підняла,
Статуру величі я світу показала.
І все у спогадах гарячих відболіло.
Поруч з дубами ввись до хмар сягнула:
Як довго я спала, авже кують зозулі
І вітер розгулявся на дозвіллі
В своїм шаленім радіснім свавіллі-
Себе розкутою і вільною відчула.
Я зрозуміла, що життя одне
І зберегти його- це в нашій з вами власті.
Насаджуйте дуби і в горі і у щасті.
Хай суд вершить добро неначе в казці.
Ха правда із брехнею вічний бій веде
"Лежу розіп"ята, немовби на хрестині
І чую лише тупіт ніг -
Все ближчає золочений батіг,
Але добити всю мене не зміг -
Залишив розписи на голій спині." -
Вірш філософський. І важлива думка:" Я зрозуміла, що життя одне. І зберегти його у нашій власті." Хай щастить!
