Пташиний спів лунав многоголоссям,
І вітер смикав за чуби дубків.
День видавсь звичним і, як повелося,
Дубовий гай спокійно гомонів.
Та раптом всіх пронизала тривога,
Напружено зітхнув дубовий ліс,
Затихла перелякано дорога –
Дібровою скрипів зловісно віз…
Жахнулись молоді дубки від страху
І буйне гілля звели догори.
Листочок кожен тріпотів від жаху –
На возі ж бо лежали сокири!
І швидко так, з запалом молодечим
Про все згадали молоді дубки:
Як краплі дощові лягали їм на плечі,
Як трепетали весело листки.
Як міцно їх сплелось коріння
З корінням древнім прадідів, батьків…
А попереду ще – пора цвітіння,
Їм вітер про таке нашепотів.
Тремтять дубки і плачуть безутішно,
А дуб старий ласкаво промовля:
«Чубата юнь, нам, старшим, навіть смішно,
Чого ридаєте, неначе немовля?»
«Як нам не плакати!» – діброва відповіла.
«Положим буйні голови свої!
Там ворога – сокир – ціла могила,
То ж ляжем молодими до землі».
«Ох, дітоньки!» – старий потряс верхів’ям,
«Ніхто нам не порушить сон і мир.
Не бачу поміж них наших братів я –
Немає топорищ біля сокир!
Запам’ятайте назавжди такий наказ:
Хоч ворогів багато, та дарма!
Коли між нашим ворогом нема нікого з нас,
То сила нам ворожа не страшна!»