Можливо, ти думаєш, що – непримітний,
А хтось – особливий, потрібний, елітний…
Послухай історію – досить просту,
І ти зрозумієш, до чого веду.
Один диригент мав багато талантів.
Зібрав він оркестр з багатьох музикантів,
Ефект щоб був більший, він хор підключив,
Налічував той десь до ста голосів.
Спів хору підсилили звуки органа
І труби зі стуком злились барабана,
І безліч музичних усіх інструментів
Створили цей твір з неповторних моментів.
І в мить, коли музика грала фортіссімо,
І зал вже піднявсь, щоб гукнути «Бравіссімо!»
Зненацька флейтист свою гру припинив,
Неначе хтось тут йому очі відкрив.
«Мене ж то не чують! - подумав флейтист, -
Хіба в стоголоссі оцінять мій хист?»
В ту ж мить диригент подав знак зупинить
І голосно крикнув: «Що ж флейта мовчить?»
Бо справжній талант має досвід і слух,
І фальш не пройде мимо серця і вух.
Без флейти вже твір не звучав досконало,
Бо тут кожен звук означає чимало.
Так кожного з нас колись, може, бентежить
Та думка:« Нічого від нас не залежить…»
Невірно це, кожен-бо – значить немало …
Живи так, щоб флейта твоя не мовчала!
Дуже гарна притча, зрозуміле порівняння. Від такого віршу хочеться жити! 
