Я втомилася жити, я втомилась від болю,
Того болю, що груди розрива на шматки …
Я не можу радіти, і у серці поволі
Наскладалося горя за роки, як віки.
Я не хочу ділитись ні словами-думками,
Ні бідою-нещастям, що не всім по плечу.
Лише крається серце, коли лине до мами,
Лиш вона про все знає, якщо навіть мовчу …
Хочу щось пригадати, та дитинство в тумані –
Чи таке вже далеке, чи таке незначне?
І забулися мрії та дитячі бажання,
Тільки знаю, й не снилось, що чекає мене.
Та воно, мабуть, краще, що напевне не знаєш
Ні всього, ні частково про своє майбуття,
Бо ніколи ти точно своїх сил не вгадаєш,
Вони з часом приходять – такий принцип життя.
Адже кожному стільки в цьому світі дається,
Щоб могли ми тримати ношу цю на плечах,
Скільки видержить тіло, скільки вміщує серце,
Коли горя є вдосталь, значить, сильний ти птах.
І, стріпнувши проблеми, не картаючи долю,
Йду стрічати буденність – так завжди, день при дні:
На обличчі – усмішка, очі ж сповнені болю,
Вони – дзеркало правди, тому завжди сумні …
Раптом думка проб'ється, що комусь, мабуть, важче,
Хто самотньо по світу несе долі тягар …
Вкотре прошу я Бога, щоб зберіг те найкраще –
Чоловіка й родину – найцінніший мій дар.
ID:
756059
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.10.2017 00:24:02
© дата внесення змiн: 19.10.2017 00:37:54
автор: ЮНата
Вкажіть причину вашої скарги
|