Зачервоніла ягідка із крові,
І соковито налилася від тепла.
Яка красива... Я не відчую болю!
Душа завмерла й тіло завмира.
Синіє сливка свіжих синяків,
Листочки давніх поряд зеленіють.
Хтось нерозважний нарізав пеньків,
Які об ноги б́ють, ускладнюючи путь,
А ноги йдуть, перечіпаються й чомусь синіють.
Ось око вишеньки гойдається нулем,
Воно не бачить суті, гріється на сонці.
Зірвало зір серед порожніх тем,
І колихається в рожевій оболонці.
А вухо груші чує лиш одне:
- Яке жовтеньке, гарне, чарівне,
Яке чудове! Це лише слова,
А потім зла рука його зрива.
І ось нарешті вже зайшов гарбуз із Сонця.
І тихо розкурив пухнасті білі хмари.
Ти не печалься, саде, що не бачиш діток,
То не дерева, то лише примари.
У синіх від синців і чорних від некрозу
Руках, що на таких же і ногах,
Несуть пухнасті сливи, груші, вишні пусті сльози,
І винесуть, допоки небо буде в гарбузах.
