Чому так гірко плакала душа? Чому серце готове розірватися?
Ні не розірвалося. І цього разу. А де ж сльози? Тільки дощ за вікном. Такий холодний. А на щоках так гаряче.
Дощ далеко вже. Пішов кудись. Втік з очей. Не захотів бути поруч. А сліз немає. І холодно.
Кава не гріє. Чи вже встигла вистигнути? Коли? Не помітила.
Коли ж припиняться солоні потоки, яким уже немає місця назовні? Де ж їм втриматися всередині? Там свій простір, та у нього не сховатися.
У шибку стукає птах, вже досить довго, якщо встигла почути. Чому ж не втікає? Чого шукає?
Відчиняю вікно і вітер вривається у кімнату.
Голуб. Тепер роздивилась. Тістечко до кави не торкнуте. Хто приніс його? Навіщо? Віддаю йому. Та гість не поспішає спробувати, походжає підвіконням.
Усміхаюся голубові. Простягаю руку. Птах сполохано відлітає.
Втік. І він утік.
Та на підвіконні залишилось перо. Дарунок.
І сльози зникають.
