Йшли серпантином дороги, збирали конфеті чорниць.
Гори розтуманювали разом із Джа свою п*ятку.
Ми теж накурили в палатку цю хапку,
мов волоцюги Дхарми у храмі букових пралісних вулиць.
Після цього вже легко вітались із представниками
флори, звісно ж латиною. А про фауну ми забули.
Й замість втечі від себе, від ведмедя тікали
просто на височінь в обійми блискавки з хмарами-важковиками.
Мабуть вперше молились до Бога, хоча й він помер за класиками.
Але він ще не повернувся зі своїх світових вакацій,
лиш чорні зіниці дивились на нас із часових деформацій.
Нас гнав геній місця, щоб не вештались locus classicuss-ами.
Аби оговтатись від простору трав, що дамби повік проривав,
пили цей простір з бляшанок, різнотрав*я тепле ковтали.
Бляшанки з-під кільки в томаті. Отже моря молекули
чай приправляли. І сніговик з вершин семафором щось посилав.
Перетнули дорогу два олені, в неї в животі вже ріс Бембі,
перед дощем висіла під сонцем масна спека.
Я обгоріла з одного боку, над іншим тримав крило чорний лелека,
плямисті саламандри плентались із нами, і ти грав на дримбі.
Ховались в обсерваторії без телескопа, давали імена новим сузір*ям.
Музика сфер виявилась холодна як електроніка. Озера виглядали як шибки у надвечір*я.
Озера були, мов вікна-люки,
І під ними було чути гуки.
Там
"відважне військо
напувало з фляг австрійських,
дубів коріння власну стелю".
Тепер я рахую вівці вві сні, щоб переконатися, що це не сон.
