Я хворію твоїми словами.
Хто тебе їх, коли навчив ?
Може трунку якого надпив,
Дотулившись єлею вустами ?
Либонь вітер навіяв з Говерли,
А чи нічка закликала в сни...
Вже не здужаю більш, відпусти,
Подивися, аж зорі завмерли
Відібрав в мене серце навіки,
Так, щаслива... У мене є ти!
Дай лиш спокій мені віднайти,
Де ті трави шукаються - ліки ?
Ти кажи... Говори... Не стидайся...
З неба зірка додолу паде,
Загадаймо бажання одне,-
Говори, говори, не спиняйся
Йдем шукати ту впалу зорю.
Он дивись, діамантик сюркоче...
Чи не він твоє серце лоскоче,
Закохавшись в дівочість твою ?