Рук твоїх повсюди видно слід:
Припали пилом найдорожчі речі.
Знаходиш їх і згадуєш, як дід
Возив тебе від ліжка і до печі.
Як жартував, всміхався, гомонів,
Від зайця хліб смачний приносив,
Та наставала тихо-хмуро осінь,
І згодом грудень землю онімив.
Скував твоє гаряче серце,
Й вуста твої замовкли вже навік…
Тепер, як згадую усе це,
Знов проліта лапатий сніг.
Німими стали й ми:
Твої донька, онука і дружина,
Ти часто згадував про сина,
Усіх так трепетно любив…
П’ятнадцять років ти не з нами,
Не ходиш звичними стежками,
Вже не будуєш і не сієш,
Дітей, онуків не лелієш…
Нехай твій спокій вічним буде,
Ми пам’ятаєм, не забудем…
P.S. 18 грудня 2016 р. минає 15 років, як немає поруч мого дорогого дідуся Кушніра Павла Степановича...
