“Пам’ятаєш...”, – лоскоче долоні трава.
Ароматом п’янким переповнює вщент.
Щось, що було, назовні зринає впотьмах.
Дивна радість в обіймах злилися і щем.
Дивний спокій, абсурдно тривожний. “Чекай”, –
Ніби мовить ось-ось хтось. Ще трохи, й... Ба, ні...
Тільки пасма вогнисті сховались за край
Хутко так, що й не вгледів. Як лиси руді.
Пам’ятаю, здається, так само й тоді,
Блискавично, мов пензлями, небом мазок.
Ті хвости... Миготів світ в очах – я ж хотів
Дотягнутись... Згадав... Досягнyти зірок...
Так хотів... Та, чомусь, те мені не вдалось...
“Пам’ятаєш, – лоскоче, – чому?”. Та, на жаль,
Щось назовні зринало, щось обізвалось,
Обірвавшись півсловом в забуту скрижаль...
Заспівали над лісом поснулим вітри,
Колисаючи сотні і тисячі крон.
Візерунками місяць на лоні кори
Вимальовує пам’яті обрисів схрон.
По-під іскрами, посеред пекла жарин,
Там, де ріки вогню, мов зачатки думок,
Сивий попіл розкинувся, ніби сатин –
Недосяжні жевріють обійми зірок.
