Згадав я випадок один
І то недавний, друзі милі.
Ріс у родини малий син
І з ним були усі щасливі.
Сім’я елітна, не проста,
Вже теперішних українців.
До них би й муха не зайшла,
Бо й варта там, немов з індійців.
А хлопчик завжди виходив
З собакою у парк гуляти.
Й, як з другом, ігри заводив…
Таким хіба мож любуватись.
Та мати проти все була:
Кричала, лаяла хлопчину.
Вже й в батька сохла голова,
Куди подіти ту тварину.
Одного разу, уночі,
Коли синок спав у постелі,
Батько зловив пса, як в кліщі,
Й повіз машиною в пустелі.
Там викинув її одну
Й прогнав від себе з лайков, з криком,
І залишив її сумну
На розтерзання певно дикам.
А хлопчик бігав і шукав
Свойого друга цілі днини.
Вже й батько теж занудьгував,
Побачивши сум у дитини.
Він сів в машину й махнув знов,
Туди, де кинута собака.
Гукав, кричав, але на зов
Не відгукнулась навіть кряка.
Вернувсь додому, як не свій,
Й ходив озутий по кімнатах.
Мати кричала: "Сядь, не сій,
Коханий, бруду по палатах".
Та батько добре їй сказав:
"Ти краще б душу очищала,
І не ловила в рота гав,
А сина нашого навчала".
І так пройшло не мало днів
Хлопцю у сумі і у муштрі…
Та раптом він собаку вздрів,
Котрий летів йому на зустріч.
З тих пір і син і батько теж
Стали з собаков нерозлучні,
І дружба їх не знає меж,
Хоч матері слова не влучні.
