В сім’ї Колотових була звичайна родина. Батько – Петро Володимирович, мати – Людмила Іванівна і вже дорослі діти Максим і Тетяна. Діти на вихідних приїздили до батьків в село. Максим був військовим, завжди підтягнутий, серйозний, справедливий. Тільки його очі сльозились, коли він бачив маму. Він завжди її до себе пригортав і питав чи все добре, а мама тільки посміхалась і казала:
- Так синочку, все добре, все гаразд.
А Тетяна завжди весела і бентежна, ще зовсім юна, ніби нічого не помічала, але розуміла, що в сім’ї щось не так. Тетяні було сімнадцять років, вона нещодавно вступила в медичний коледж. А в Максима вже була своя родина - дружина Вероніка та двійко хлопчиків двох і трьох років.
Одного разу Тетяна насмілилась запитати в матері, яка стояла спиною до неї, готуючи борщ.
- Мамо, чому ти мене менше любиш, ніж Максима?
- Що за безглузде запитання, - знизуючи плечима, мовила мати.
- Мамо, але ж я бачу, я відчуваю, скажи мені, що не так?
- Добре, - погладила мати доньку по голові. - Пішли до кімнати.
Вони зайшли до ясно-блакитної зали, в якій завжди було прохолодно і гарно.
- Ти моя донечка і квіточка, колись ти станеш мамою і ,може, тільки тоді мене зрозумієш.
Коли ми зійшлися з твоїм татом, в мене вже був Максим від попереднього невдалого шлюбу. Максимові тоді було три рочки. Тато з першого погляду був до нього прохолодний і … злий. Він хотів, щоб я віддала Максима в дитячий будинок, ми жили самі, бо ,мовляв, він заважає і роздратовує його. Ти не знаєш, моя доню, і ніколи не знай, як жаль свою дитину, коли їй боляче, ладен все на світі віддати, аби дитині було добре. А твій батько за найменшу провину бив Максима, а одного разу коли мене не було вдома, так кинув його з дивана, що Максим поламав ногу. Я завжди обороняла Максима, виганяла твого батька з дому, била у відповідь, а він, не соромлячись, що я жінка, бив мене. Я розуміла, що можна було викликати міліцію, декілька раз брала до рук слухавку, та все якось минало, сходило нанівець, а потім повторювалося знову. Навіть коли я ходила вагітна, він, не соромлячись, міг легко ляснути мене по обличчю, коли я захищала твого брата. Таню, як ти народилася, в мене довго не було відчуття материнства, любові до тебе, бо він все те знищив власними руками. Та довгоочікуване щастя материнства все-таки, хоч і не одразу, а прийшло. Та твій батько знову спалив його вщент, залишився лиш попіл і сльози… Мені завжди було шкода Максимку, я притуляла його до себе, гладила, цілувала, і плакала, а він мене заспокоював і казав:
- Мамо, коли я виросту, тато мене більше не битиме і тебе теж.
- Тебе,доню, тато любив, пестив,а братика тільки лаяв, ображав і бив… Моє серце розривалось від болю, несправедливості і безсилля, а душа ЗАПОЛОНЯЛАСЬ все більшою любов’ю до старшої дитини. Я намагалася змусити себе однаково любити вас обох, але нічого з того не вийшло, адже мені завжди приходилося обороняти і жаліти більше твого брата. Людмила Іванівна мокрими тремтячими руками погладила холодні долоні Тетяни, піднесла їх до своїх гарячих вуст і довго цілувала. Сльози котились поміж доньчиних пальців, а мати тихо промовляла:
- Прости мені, моя дитино, прости. Я тебе ніколи не ображала, та твій тато вирвав з мого серця любов.
Зненацька почулись дитячі голоси. До кімнати вбіг старший син Максима і запитав:
- Бабусю, а коли ми будемо їсти борщ?
Людмила Іванівна крізь сльози промовила:
- Дениско, клич тата, маму, дідуся, бери за ручку братика, зараз будемо обідати.
Тетяна, обіймаючи маму, сказала:
- Пробач мамо, що я тебе розхвилювала. Ти в мене добра і хороша, я тебе люблю.
- І я тебе, доню, витираючи сльози, - мовила мати.
ID:
725816
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.03.2017 12:45:16
© дата внесення змiн: 13.04.2017 10:29:40
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
