Ходити вулицями, шукати місця, в яких відчуєш щось нове: захоплення або спокій, зацікавлення побаченим, страх невідомого. Ходити самій, ніхто не відволікає, а ноги знають, куди йти. Якось влітку я пройшла від озера додому близько 9 кілометрів, начебто й небагато, але сонце пекло немилосердно, все в рюкзаку здавалося безглуздо лишнім, а босоніжки ставали меншими і меншими від розпалених втомлених ніг. Я продовжувала йти, знаючи, що в будь-який момент можу сісти на автобус, але ж не шукаю легких шляхів. Просто було цікаво безтурботно плентатися вулицею, якою так часто пролітаємо машиною, але завжди швидко, і погляд не встигає зупинитися на деталях. Один поворот, інший, світлофор, кава нашвидкуруч і бургер при дорозі, до озера від парковки три хвилинки пішки, подивилися і досить, а всередині - емоціі навіть не встигли зародитися, поспіхом все. Пішки - зовсім інше відчуття, від озера в голові кружляється, кінця-краю не видно, небо падає у воду, чи то вода піднімається до неба, чайки, як навіжені викрикують зрозумілі лише ім самим звуки. Навіть влітку прохолодно, тому без светра до озера ніяк, от і рюкзак стає все важчим.
Люди лежать на траві, діти щось між собою перегукуються (я мовчки заздрю рівню іхньоі англійськоі), собаки чемно чекають, доки іхні господарі приберуть за своіми улюбленцями, в парку ж не можна, цивілізація. От і я плетусь півгодини береговою лінією, аби нарешті знайти білий кафель серед парку, згадується Украіна і дитинство, в якому: "Постій на шухері, я попісяю за деревами". Інший світ, зрозумілий тільки нам. Чомусь саме тут, де доступні найвишуканіші кекси і гарячий шоколад, я згадую хліб, вмокнутий у воду, а потім в цукор, і швиденько, бо мама на вулицю ще раз не пустить, а з сьомого поверху не кине, хіба курточку чи яблуко. Це ж треба, за тисячі миль біля безкінечноі води згадувати маленький дворик у містечку, де я відкривала світ.
Повернеш голову від озера в сторону міста і здається, що от-от на тебе впаде бетонний велетень і не один, а цілою колоною усіх відтінків сірого. Стає не по собі заходити межи його великі асфальтовані пальці, де безперестанку сигналять машини, бігають заклопотані люди і повітря, розподілене між всім цим потоком живого (?) стає все важчим і отруйнішим. Десь між цими дзеркальними будинками губляться маленькі азіатські квадратики, бо ресторанами 3 метри на 4 важко назвати подібні заклади. З них завжди пахне рисом і морепродуктами, а змучені очі китайців (хай простить мене неграмотну цей народ, бо може японців чи корейців), кажуть більше, аніж усміхнені білозубі американці на білбордах про рівень життя в краіні. Страхові контори, англійською, іспанською і всюди навіть польською яскравими вивісками заманюють вберегти своє завтра. Автозапчастини, мийки, перукарні, для собак і різноі породи людей, ломбарди, де швидка готівка без паспорта, кава і два пончики за ціною одного, кредит сьогодні без довідки про доходи, потрібна офіціантка, метрометрометро, музика з барів, бомжі, знову бомжі, меблеві салони, антиквар, коледж, бібліотека, здається кімната, розпродаж, знакизнакизнаки і знову безкінечний рух. Піднімаєш голову від пронизуючого до кісток сигналу оскаженілого водія, який ледь не зрівняв сорок неуважних кілограмів з недавно залитим блискучим асфальтом. Я жива, жива, айм окей. Тільки у відповідь чуєш убогий набір американського лексикону. Це все відволікає, відводить очі від важливого! Не читати, не бачити, відчувати. Звернути з вулиці і йти поза будинками, де рядочком вибудувані гаражі, синій смітник і чорний, екологія бачте, а поряд розкидані пришмалені шини, старий диван і запах трави, від якого починає здавлювати у горлі. Уявити, як піднімаєшся сходами у дім із коричненою мансардою і кріслом вишневого кольору. Як поряд живе сусід Френк, імені якого ти й не знаєш, досить того, що ви любязно киваєте при зустрічі, демонструючи, за що ваш дантист купив дім в передмісті.
Люди бігають в обідній час, серйозно? Це ж як треба жити і чим заробляти на життя, аби бігати в обідній час? Я не засуджую, я реально цікавлюсь.
Вивіски змінюються, не міняючи суті і відчуттів. Де-не-де ловиш поглядом зелень, аби позичити краплю повітря. Не жива, не ділиться. Двері і вікна ховають у маленьких світах великі життя кожного, непримітні для оточуючих і певно важливі для Всесвіту. Хаотичний пазл без кінця. Тиснеш, затулюєш шматочок, а якийсь бік ну ніяк не підходить, закушуєш губу, ну ж бо ще раз спробую, дратуєшся, відкидаєш половину складеного навколо і починаєш спочатку, кудись же підійде твій шматочок, для чогось він був створений у коробці цього пазлу. Хоча на кожній фабриці можливий брак.
ID:
715060
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.01.2017 08:13:38
© дата внесення змiн: 29.01.2017 08:13:38
автор: Mary Anna
Вкажіть причину вашої скарги
|
