Дерев’яна ляда глухо відгукнулась, доторкнувшись будки старої криниці. Відро, мов скажений пес, рвучко летіло вниз до прохолодної джерельної води.
Схожі на сардельки пальці міцно вчепились у витерту до блиску ручку корби і ,важко зітхаючи, поволі тягли відро вгору.
Його звали Василь. У свої шістдесят він не мав ні сім`ї ні дітей. Жив самітником. І мав запах, який вирізняв його з-поміж усіх мешканців мабуть, що цілого всесвіту. Своїм улюбленим заняттям чоловік вважав носіння води. Він прокидавсь о пів на четверту і озброївшись старим ліхтарем помалу чимчикував з відрами до старого придорожнього колодязя.
По суті все його життя складалося з чітко спланованих дій, які стосувалися виключно господарства. І ці плани могла перебити лише кварта бражки. Тоді життя ставало дещо яскравішим. Його боялись діти і не розуміли сусіди. Та й він сам чесно кажучи нічого вже не розумів у цьому житті.
Він ні до кого не ходив, і його не часто нагороджували своєю увагою односельчани. Так і жив, точніше проживав безкінечно самотні дні.
Була зима. Лютував мороз. Василя тиждень не бачили біля колодязя…
Коли його знайшли синього і нерухомого за вікном пустився дрібний сніг. У лівій руці була зажата напівпуста пляшка з горілкою, а в правій годинник, який зупинив свій лік рівно о третій.
Після похорону, ну як похорону, по суті після того як обстукали лопати про Василя всі забули. Тільки стара криниця сумливо причаїлась, потонувши в забутті.
