На роман Ю. Мушкетика Яса.
Не Україну, ти себе в ній любиш,
А ти її… попробуй полюби.
За кров її, що випили приблуди,
За біль її, за горе возлюби.
За вдів заплаканих і сиріток голодних,
Стражденну і опльовану прийми.
Нема в яких і зараз шансів жодних,
Щоби живими випливти з пітьми.
А Кривоніс, Богун, утрати незліченні,
Вже їх могили встигли зарости.
За славу нашу згинули в гієнні,
Чи зміг би ти хреста їх понести?
А скільки ще по світу безіменних,
Могили їхні житом заросли.
Та вірю, я ці смерті не даремні,
Як птахи цвіт світами понесли.
Злюби за те, що кров не окупилась,
Хіба вона неправедна була?
В чужих народів мрія ця здійснилась,
А наша лише близенько була.
А вже тоді люби степи широкі,
Гай черешневий, посмішки жони.
Річки, озера і яри глибокі,
Спів соловейка вранці з дубини.
Чи мо, тобі й матуся не співала?
Пісень що славні… чуєш на весь світ.
За тебе ж мама українська дбала,
Якщо забув, тоді ти – пустоцвіт.
Невже за це убога не молилась,
Чи кров героїв наших не свята?
Коли Вкраїна знищена й безсила…
МИ мусим взяти їхнього хреста!
