Ніч. Попід будинками простягалося тяжке, голосне виття. Люди моторошно виглядали з вікон, великі, старі ліхтарі освітлювали всі вулиці міста, та нічого незвичного ніхто не бачив. Виття доносилось з-за міських полів і лунало всім містом. По черзі відкривались і закривались квартирки вікон, люди лягали в свої холодні ліжка, і намагалися заснути, чи то просто лежати: хто затискаючи долонями вуха, хто молячись безперестанку, дехто наспівував свою улюблену пісню, щоб відліктися, а інші просто брали бірюші, і засипали. Кожен заспокоював себе, як міг, лише б не чути уїдливого стону зомбі. Так, це був зомбі… Він вилазив з під землі, жадно розгрібаючи її пласти, і довго лежав на купі землі перемішаної з чорним налиплим піском на понівечене обличчя і тіло. Зомбі жив в темних тунелях землі, прориваючи їх щоденно, а вночі, коли його ніхто не міг побачити, вилазив подихати чистим повітрям, і побачити повний місяць, і безмежне небо всіяне білими зірочками.
-Земля, … - прошепотів Зомбі, сам до себе, яка ти гарна згори, я хочу по тобі ходити вдень, як люди, а не задихатися твоїм пилом зсередини, я хочу бути вільним, як ти.
Пахло осінню і опадаючим листям, а він лежав у земляній багнюці, з широко відкритими очима, і дивився у небо. Він – монстр-людина, один і безпорадний, мов ранений звір кричав щоночі. Зомбі стомлено піднявся, витягуючи з тіла колючі устюки від пшеничного поля і побрів хитаючись до лісу. Перейшовши широке поле, він впав у густу траву, і довго жадно вдихав її аромат.
-О, як ти пахнеш життям, - сумно промовив Зомбі, і почав гладити її корявими пальцями. Живи! Живи! Живи! Висока трава тихо шелестіла на вітрі, ніби відповідала:
- Дякую.
Спочатку він хотів її вирвати з корінням, щоб вона засихала так само як він, але потім вдихнувши її соковиті солодощі життя, лише дихав і гладив тонкі травинки лісового узбіжжя.
Зомбі мріяв знайти своїх, вони ж мають десь бути, він не може бути одним таким. Десь має бути місто для таких «ні живих, ні мертвих», не зрозуміла сутність з розірваною душею і киплячим мозком… Йому снилися такі ж сутності, як він, такі ж понівечені тіла, які йшли до глибокого моря, дикими зграями входили в прозору воду, і потім щезали під блакитними солоними хвилями. Але де ж те море? Куди йти він не знав, і чи є насправді те місто, велике і небезпечне, з жовтими проблисками сонця, де буває день і ніч, а не таке життя, як наразі, лише ніч його супутниця, а день, йде в небуття, то лише його спомин і бувша радість. Він не буде більше в самотності вити і скиглити, він теж буде щасливий, хоч і Зомбі. Він теж має право на життя, адже він живе, хоч і понівечений, згорблений і страшний. Так і жив Зомбі, моторошно вночі завиваючи і прямуючи через ліси, степи, по колючим заростям вперед, ховаючись ночами під землю від людей, і вдихаючи золоту природу лише поночі. Йому не хотілось так жити, він хотів належати до світу живих, або мертвих, а не в просторі між життям і смертю, між двох світів, між двох матерій… Світ під землю – серед хробаків і плазунів, і світ – на землі, серед людей, квітів, могучих дерев, даруючи смачні, соковиті плоди, на які лиш дивився Зомбі, і на сухих вустах вже не було відчуття солоду, спраги і життя. Він рвав на собі шмаття одягу від злості, і все ж кожної ночі прямував вперед, ніби його хтось вів за руку, чи він йшов за голосом, сам того не відаючи, Зомбі робив правильний вибір. Це був вибір на життя.
Частина ІІ
Неподалечку Азовського моря у великому будинку одиноко жив колись видатний учений, а наразі просто пенсіонер Микола Іванович Пилипенко. Колись він працював в науково-дослідному університеті, та його за занадто довершену думку, звільнили. Дисертації були спрямовані на тему: «Елексир молодості», «Крах старості» та «Вічне життя» все це було все це було зведено нанівець безглуздими ідеями літньої людини і колеги ніби з жалості і пошани відправили вченого на «гідний», заслужений відпочинок. Відтоді Микола Іванович ніби відрікшись від людей живих, вирішив допомагати людям між життям і смертю, які вірили в нього, і сходились з усіх кінців світу у велику сіру будівлю, що возвеличувалась над синіми хвилями Азовського моря. До нього приходили всі, хто тільки міг дійти, і він допомагав хворим, відкриваючи двері всім, окрім своїх «друзів-вчених», які його спочатку зрадили, а потім, як в`юни почали злазитися до його оселі. Та він лише мовчки зачиняв перед ними сталеві двері високого забору.
Микола Іванович не міг вибачити, що його визнали душевнохворою людиною, а не генієм. Для нього вони давно померли – всі. Один до єдиного, ті коли нещодавно сиділи з ним поруч, і пили чорну міцну каву, радились, а потім викинули його за борт велетенського пароплаву, - під назвою життя. Бо наука – то було для нього все: ніби сім`я з дружиною і дітьми, ніби квітуче кохання, неначе життя в Едемському саду, а в нього взяли і все доним поштовхом відняли: сім`ю, життя, і кохання, залишивши йому лише кошти в банку, на які він купив будинок біля моря, що стояв далеко від населеного пункту, обмежений від цивілізаційних процесів, та йому було не до того… У Миколи Івановича була домашня бібліотека, що займала три великі кімнати з книгами від підлоги до стелі, на високих дерев`яних стелажах, з виїзною драбиною для зручності, з яскравим освітленням, це було його багатство, накопичене на протязі всього його життя. Грошей на відлюдне життя в професора було теж достатньо, він навіть тримав помічницю, яка допомагала йому: купувала речі, медичні засоби, варила, іноді прала за бажанням, та головне її завдання було приносити щонеділі наукові журнали, в яких друкувався список виданої нової літератури, статті по біології, медицині, нобелівські лауреати, їх розробки, одним словом все те, що стосується науки. Микола Іванович щедро платив своїй помічниці, бо мав великі заощадження за все своє життя і пристойну пенсію, та й помічниця була в цьому дуже зацікавлена, адже її вигнали з того ж самого університету, як І Миколу Івановича, бо вона відстоювала його думки, дії, погоджувалась з ним в усьому, бо вважала його «великою» світлиною вузу,бачила його гострий розум і добре серце. Дівчина на ім`я Ліза не завершила навіть першого курсу, але сподівалась, що вчений сам здатен її вивчити, і без всякого вузу, та Микола Іванович відмовляв її від такого рішення, неодноразово наголошуючи:
- Вступай до іншого вишу, я не можу дати тобі все, я знаю тільки один відсоток з мільйону, а ти будеш знати два відсотки, якщо повернешся обличчям до науки, іди Лізо і вчись, мене можеш тільки навідувати. Дівчина довго сперечалась, та все-таки через час послухала видатного професора, повернулась до навчання, і Микола Іванович завдяки своїй помічниці, знав всі досліди в науці, про все, що діється в світі, він ніби жив в суспільстві, не доторкаючись до нього крізь тонке скло протиріч… Ліза була для Миколи Івановича помічницею в усьому: у науці, в повсякденному житті,це був єдиний йому друг, який залишився з попередньої призми життя.
Професор не визнавав інтернету, вважав, що там багато не перевірених факторів, не мав мобільного телефону, знаючи якої шкоди він завдає здоров`ю. В нього був стаціонарнарний телефон для зв`язку з навколишнім світом, він переглядав новини, і цікаві передачі по телевізору, і ще купив пралку – це все що було в нього з техніки. Микола Іванович навіть не користувався холодильником, він розповідав Лізі про фреон, який там знаходиться, про його шкідливий вплив на організм людини. Та й пралкою він не користувався, це було суто для Лізи, яка раз на тиждень збирала всі брудні речі в будинку професора, закидала їх до пралки, щоб за дві години все було чистим і випрасуваним. Ліза була сучасно дівчиною, для нього було б приниження, не мати тих речей, які потрібні не тільки йому, а також Лізі, адже Лізон, як він її полюбляв називати була йому, як донька. Ліза була його помічниця, учениця, розрадниця і друг, а не домогосподарка(як деякі вважали), адже суспільство бачило, як дівчина, щотижня навідувала професора, та й взагалі в нього жила, по розмовам маленького містечка К. Якщо вона і хотіла, щось допомогти професору, то була її самостійна ініціатива, і ніхто її до того не примушував, просто їй було боляче дивитись, що він одинока, похилого віку людина, і того ж самотня.
Широко билось море о піщані береги Азовського моря. Сонце спало на білій
знетомленій хмарині, що вже збиралась прощатися з літнім радісним днем і наближалась до сизого вечора, що зрів під вербою чекаючи свого часу. Зомбі тягнув довгі покручені ноги, що волочились по теплому, поринаючому в сон піску. Вечоріло. Зомбі обдививсябезлюдний берег моря і помітив на ньому лише єдиний на півострівці двоповерховий сірий будинок, який височів серед солоних теплих хвиль, сутенівшого вечора, а білокрилі чайки вкривали весь його трикутний дах, який здавався вже не сірим, як вся будівля, а ніжно-білим в живих переливах пташиного щебету. Зомбі хитаючись прямував до води, щоб попливти на одинокий острівець, який ніби манив його до себе. Чому? Він і сам того не знав. Його нічого не лякало. Зомбі ніби щось туди тягло, звало, і він йшов на внутрішній голос якому був покірний немов слуга хазяїну.
Підійшовши до воріт, Зомбі легко пройшов крізь них так як вони були відчинені. Згодом він увійшов до веранди, яка сяяла блиском довгих вікон від стелі аж до підлоги, її широченні вікна немов рипіли від блиску, що переливавсь в передвечірній зорі сонного сонця. Микола Іванович спав у вітальні з книгою на колінах, в руці був простий олівець гарно обточений з блакитною гумкою зверху, яка нагадувала співучого птаха. Зомбі підійшов до крісла глибоко дивлячись у вічі професора і прошипів:
-Хочу жити…
Професор мляво прокинувся та коли побачив біля себе Зомбі зніяковів ухиляючись вліво запитав:
-Ви хто?
-Зомбі, хіба не бачиш?
Гливка спина Зомбі стікала на широкі плечі професора, які наразі здавались вузькими і маленькими. Професор весь зіщулився і ніби вріс в крісло.
-Зомбі, це неможливо…
-Як бачиш можливо, шановний професоре, чи не так?
-Звідки Ви мене знаєте?
-Все це мені снилось, щодень і щоночі і я ішов до Вас. І нарешті знайшов. Ви мені допоможете? Адже у Вас є те, що допоможе мені знову стати людиною. Або краще вмерти, ніж так жити. Допоможіть, прохав Зомбі. Очі його були закочені під лоба, руки теліпались немов листя на тонкій деревині, із вуст тхнуло..
Професор осмілівши раптом мовив:
-Відійди, мені потрібно встати.
Зомбі відійшов в бік. До кімнати увійшла Ліза, і злякано глянула в бік Зомбі. Він насторожено промовив:
-Я нічого Вам не зроблю. Допоможіть мені.
Ліза зрозуміла в чому справа, і мовчки глянула на професора. Професор стоячи біля великого червоного крісла мовив до своєї помічниці:
-Лізо внеси червоний еліксир, з мого кабінету, він стоїть в шафі, на першій поличці зліва. Спробуємо, можливо і станеться диво. Ліза швидко вийшла.
Професор звернувся до присутнього:
-А не боїтеся?
- Я всеціло Вам довіряю, гірше чим є, бути не може. Микола Іванович чухаючи густу сиву чуприну відповів:
-Так. ( А сам подумав – що ж з цього вийде, аби ж самому знати.) Це ж експеримент - наслідки можуть бути різні. В двері забігла Лізон з маленькою скляною баночкою в руках, в якій була яскраво-червона рідина.
-Ось, стривожено промовила дівчина подаючи баночку Миколі Івановичу.
-Дякую Лізо, можеш йти займатися своїми справами, на сьогодні ти вільна. Ліза тихенько прикрила двері з іншої сторони і в відлунні було чути, як вона пішла довгим коридором до інших кімнат.
-Ну що, приступимо? – звернувся професор до Зомбі.
-Прошу, Вас, мені потрібно дещо Вам сказати. Я повинен Вас попередити, що не гарантую стовідсоткового успіху, навіть не знаю, що, і як буде, тому маю спитати: Чи готові Ви на експеримент? Наслідки можуть бути різні. Більше професор не казав нічого, видно було лише, що він про щось думав( можливо він перетвориться ще в гіршого монстра, ніж є). Зомбі лише понуро опустив голову.
-Добре. Мужньо мовив професор, спочатку я дам Вам пігулку снодійного і одразу ж випиваєте еліксир. Ви повинні проспати дев’ять годин… До речі, як Вас звати мимохіть запитав професор :
-Семен – прохрипів у відповідь той.
-Так от, мовив далі вчений проспавши дев’ять-десять годин, Семен, Ви повинні по моїм розрахункам прокинутися здоровою людиною. Та професор дав в долоні Зомбі не тільки снодійне і еліксир, а ще й ліки при яких частково втрачається пам’ять, всі передостанні з життя людина ніколи не пригадає. Зомбі нічого не розпитуючи випив дві пігулки, запив стаканом прохолодної води, потім тремтячими руками підніс червоний еліксир до вуст і промовив:
-Я так довго до тебе йшов… життя.
-Випивши всі ліки Зомбі сів на старовинний диван, який стояв під стіною. На стіні в усю велич була намальована картина : молодий сад, повесні весь в зелені і сонці. З картини немов віяло теплим весняним вітром і шелестом трав. Зомбі дивився на неї хвилин зо три, а потім солодко впав в сон на м’якому дивані. Професор вийшов з кімнати, і голосно почав кликати Лізу:
-Лізо ти де? Ліза спускаючись з другого поверху відповіла:
- Я поливала квіти, бо ж три дні, як не политі Ваші улюблені калачики. Ви бачили вже почали цвісти. Професор ніби не чув…
-Лізо, ходімо вип’ємо чайку.
-А як же Зомбі? – стривожено запитала Ліза.
-Та нічого, спить. Завтра побачимо. Професор сів в їдальні, Ліза принесла чашки з чаєм на металевому підносі, посередині в маленькій тарілочці був налитий мед.
-Лізо, принеси будь ласка цукру, ввічливо попрохав професор.
-Та ж Ви не любите з цукром.
-Не сьогодні Лізо, щось мед мені не до смаку сьогодні. Завтра Лізо мед, завтра…
-Ліза пішла за цукром. Професор швидкоруч кинув пігулку в чашку Лізи, він боявся, якщо в нього все вийде, і Зомбі дійсно прийме людську подобу, Ліза не втримає таємниці, це ж сенсація. А що потім? Звісно йоготоді не будуть вважати божевільним, але і не залишать в спокої, а Микола Іванович цього не любив. Свобода для нього була найціннішим дарунком долі, і він її не проміняє ні на яке визнання.( Він знав, що його будуть переслідувати репортери, поліція, понаїздять всі “друзі”-коллеги, начнеться повний безлад, та й життя не повинно бути вічним, на то й воно і життя, щоб жити, робити помилки, вчитися виправлятися, усвідомлювати свою правоту і провину, вчитися, допомагати іншим, хворіти, щоб співчувати, любити, поки є час, страждати, веселитись, і врешті-решт померти. Професор звик до тиші, спокою, відлюдності, і йому це подобалось, іншого він і не прагнув. Коли все життя знаходишся в постійному русі, оберненості, то іноді хочеться і відпочити. Та й навіщо комусь доказувати, що він винайшов, кому це потрібне, всеодно з цього нічого доброго не вийде, в цьому Микола Іванович стовідсотково був впевнений. Нехай існує життя і смерть, так, як існує день і ніч. Професор випив з Лізою теплого духмяного чаю, і стиха мовив:
-Я піду відпочивать Лізочко, бо дуже стомився. ( А ліза про себе подумала: так, він щось “здає”, вже Лізочкою називає, а не Лізон)
Микола Іванович чекав ранку. Коли він зайшов до вітальні, то на його канапці спокійно спав вже не Зомбі, а звичайний юнак, з білим усміхненим обличчям уві сні, і руки вже не звисали до підлоги, а обіймали маленьку, жовтеньку подушечку, на дерев’яних більцях канапки. По щоці старого чоловіка сплила тепла сльоза. «Дякую тобі Господи і прости, що порушую твої заповіді» – подумав про себе професор». Із самого ранку в дім професора вихрем влетіла Ліза з книгами, спілими персиками і запашним гарячим хлібом.
-Лізон, чому ти сьогодні так рано? – з подивом запитав професор.
- Ой, мені такі дива наснились, що швидше хотіла про все розповісти Вам. Виявляється професоре, Ви оживили Зомбі.
-Та невже? – з подивом запитав професор.
- Так, впевнено почала доказувати дівчина. Так.
Професор лише почухав потилицю, подумавши про себе – видно не розрахував масу тіла, потрібно було півтори пігулки всипати, а не одну, напевно старію…
-Микола Івановичу - знову галасливо розпочала Лізон:
-А що то за хлопець спить на вашій улюбленій канапці у вітальні?
- А то, мій пацієнт – змахнув професор рукою…
- Жаль, всміхаючись відповіла дівчина, я думала Ваш колега. Цікава постать доречі.
-Можеш познайомитися, коли прокинеться, а то ми вчора допізна були з ним зайняті.
-А що з ним? – поцікавилась Ліза.
-Втрата пам’яті.
-Такий молодий і…
-А чому це з ним сталося?
-Я думаю, що психологічний злам, пам 'ятає, а поруч і рідні немає, щоб спитать.
- Практикуйся, може ти щось виясниш.
ID:
693175
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.10.2016 13:06:37
© дата внесення змiн: 08.10.2016 13:06:37
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
