серпневі мінні поля уявного спокою,
я воджу тебе за руки по них,
сподіваючись поцілувати,
але твої вуста вологі пахнуть розрухою:
я згадую день, коли розучилася плакати.
стиглі яблука вибухають, не долітаючи до наших ніг
повітря так густо просякнуте металевою війною,
пустелі розсипаються в пісочних годинниках,
поки ми безуспішно ловимо втіху
в обіймах і випадково втрачених дотиках.
прозорі крильця комах кружляють в повітрі,
сухожиллям вростаючи в струни.
з мого носа, шелестячи поміж листям,
імітацією полтви тече на Північ кров
сеї ночі.
наша шкіра просто зривається, пошкоджена
радіоактивністю осені,
наші ребра просто розчиняє від такого
планетного суму,
витікають крізь горло легені,
розріджені концентрованим відчаєм."Тату" видихаю я і відлунням
закарбовуюсь кратером
на поверхні місяця.
