Власноруч знов створила собі Бога,
Тепер сама від рук його я гину:
В душі живуть лиш смуток і тривога,
А серце все одно не знає спину.
Не можу я ні жити, ані вмерти,
А йому байдуже на мене вже давно.
Чому не можна просто пам'ять стерти?
І Бога не створити знов свого?
Забула б я усі свої тривоги,
Коли б забула я цукровий смак цих губ,
Його створила й закохалась в нього,
І я тепер, пробачте, живий труп.
Якби ж я тільки знала, що все марно,
Якби ж я знала, що так буде все.
Я б не писала ці вірші бездарно,
Я б не сміялась долі у лице.
А я вірші писала і сміялась,
А я створила Бога й через це,
Все прикро й некрасиво з нами сталось,
Помстилась доля за дурне слівце.
Помстилась тим, що прирекла на муки:
Тепер у мене власний строгий Бог.
Я простягнула на колінах долі руки,
Вона ж закінчила назавжди діалог.8