Вдень квітневе небо було таким прозорим, що колір в ньому ледь помічався, а на вечір воно насичувалося відтінками бузкового і фіолетового. Івась стояв у вузькому дворику-колодязі, яких ще чимало збереглося в Старому місті, та дивився на це небо, і воно в сіро-блакитних сутінках здавалося йому аплікацією з оксамитового паперу. Коли Івась був малим, він полюбляв робити аплікації з такого паперу, і його аплікаційне небо завжди було саме таким – фіолетовим і бархатистим. Ще Івась наклеював на нього малесенькі зірочки, так-сяк вирізані з фольги, а от на цьому квітневому небі ніяких зірок не було.
Жодної зірочки! Івась зітхнув. Такі дивні були ці дні, гарні, ясні, проте дивні. Його цими днями невідступно щось бентежило, і тому зітхав він часто. Він і сам не міг збагнути, що саме його непокоїть. Якесь незрозуміле, тьмяне, неспокійне почуття накочувалося, сповнювало його так, що він ледь не плакав, - так йому ставало тоскно і тривожно. А за хвилину те саме почуття накочувалося на нього ніби з іншої сторони, і тоді Івасеві хотілося всіх обійняти і розцілувати, і в кожному зустрічному йому ввижалася то його доля, непомічена, але ще не занапащена, то давно втрачений і безугавно оплакуваний друг. Почуття це було водночас і надзвичайно печальним, і невимовно прекрасним, та Івась нічого не міг із ним вдіяти, він просто здавався йому, навіть не намагаючись протистояти або хоч якось його назвати, визначити та зрозуміти. А ще Івасеві здавалося, що більше ніхто навколо не знає такого почуття, і від того в ці дивні ясні дні, повсякчас перебуваючи серед людей, він гостро відчував свою самотність. Тож Івась знову й знову зітхав про щось невимовно прекрасне і надзвичайно сумне.
Знову подивившись на небо, Івась перевів очі на будинки, стіни яких утворювали цей двір-колодязь. Тут поціновувачу архітектури було на що подивитися. Кожна з чотирьох стін «колодязя» представляла іншу епоху та власний стиль, але Івась волів дивитися лише на одну стіну. Гладенька, блідо-жовта, стіна підносила над Івасем п’ять своїх поверхів з рядами вузьких високих вікон. Івасеві марилося в цій стіні та в цих вікнах щось італійське або навіть суто римське, навіть давньоримське, хоча понад стіною на брандмауері світилося якесь недоступне Івасеві слово явно французького походження. Праворуч і ліворуч до цієї жовтої стіни тулилися нефарбовані та нештукатурені, місцями смарагдово-зеленкуваті від моху цегляні мури. Вони лиш підкреслювали ясність, чистоту та виразність ліній жовтої стіни та її вікон. «Чому я не архітектор?», питав себе Івась і чудово знав, чому. І від того, що знав, він віднаходив ще більше краси та чарівності в цій стіні; фахівець, певно, міг би цю стіну і розкритикувати, і дощенту розбити Івасеві римські асоціації. А так у Івася в Старому Місті був власний куточок Риму, де Івась та Місто були нібито не сповна собою, проте один відчував себе повною мірою архітектором і навіть почасти давнім римлянином, а другий… - хто знав, чим відчував себе той загадковий і давній другий, але Івась великодушно дозволяв йому уявляти себе в цьому дворику чим завгодно.
Якщо ж Івасем з якогось дива заволодівав скептицизм, і він починав прискіпуватися до своєї римської стіни, йому достатньо було озирнутися. Римська стіна епохи Відродження дивилася на невиразний фасад епохи Застою, облицьований миршавими кахлями, колір яких Івась називав «припадочним». І Рим знову повертався в цей двір та в Івасеву розбурхану душу.
Та сьогодні, в цей бузковий вечір, Івась бачив свою стіну інакше. Він приплентався в цей двір-колодязь, аби знову зануритися в атмосферу свого уявного Риму, сподіваючись, що вона змиє його незрозуміле томління й самоту, вилікує сум та приборкає радість, які смикали Івася між собою та сповнювали його очі то гіркими, то щасливими сльозами. А трапилося все геть не так, ніби Івась опинився в дешевій, знущальній карикатурі на свій таємний притулок. Небо над стіною дивилося на Івася недолугою дитячою аплікацією з бархатного паперу, а сама стіна раптом холодно та неприязно поцікавилася в Івася, чого це на ній – якщо вона таки римська – геть не знайти славнозвісної римської патини, бо вкрита вона лише жовтою фасадною фарбою, мерзенно сучасною. Івась, захоловши від жаху, дивився на свою римську стіну, та пригадував, що легенда пов’язувала загибель Риму з очищенням усіх його мурів від патини. І тепер із усім відчаєм, на який був здатен лише корінний, закоханий у Вічне Місто древній римлянин, його творець, архітектор та імператор, Івась і розумів, і відчував, що Рим щойно пав, загинув назавжди, безповоротно та остаточно, і крізь усі його брами, тріумфальні арки та через пагорби перекочуються хвилі жадібних, брутальних варварів…
Сльози бризнули з Івасевих очей, він був розчавлений цієї страшною катастрофою, яка перевершила всі його колишні печалі та виявилася останньою, вирішальною катастрофою. Мертві мури, мертві вікна, мертві століття слави і краси застигли довкола Івася, засипані попелом і сплюндровані руками варварів. І він заридав ридма, заплакав із дитячим схлипуванням і собачим скавучанням, не маючи сили втриматися чи зупинитися. Ось що означали ці дивні квітневі дні, ось що сповнювало Івася та катувало його. Передчуття біди, передвістя катастрофи, герольди кінця ходили за ним по п’ятах, а він не зрозумів, а він не помітив, а він не врятував своє Вічне Місто…
Десь угорі з’явилося світло і потяглося, поплило кудись. Івась, все ще здригаючись і схлипуючи, підвів очі й устиг побачити в темному небі яскравий хрест, що ніс перед собою короткі промені світла. Літак заходив на посадку, осяяний усіма своїми вогнями та осяваючи ними небо навколо себе, від чого воно здавалося вже не бузковим і фіолетовим, а темно-синім і передгрозовим. Івась бачив літак не більше кількох секунд, той зник за ламаною лінією даху, і небо, втративши цей швидкий і яскравий світоч, м’яко засвітилося своїм власним присмерковим світлом, знову стало схожим на оксамитовий папір, тільки тепер на ньому подекуди з’явилися яскраві крапки – перші зірки цього квітневого вечора. Зірки лагідно дивилися на Івася, і сльози починали висихати на його обличчі, а в душі його рухалося щось нове, ще не усвідомлене, чому ще не було імені, але що вже зовсім скоро обіцяло прокинутися – чи то десь усередині Івася, чи то в якихось недосяжних для нього світах – іншим Вічним Містом, якому не загрожуватимуть ані варвари, ані час, ані катастрофи.
2013, редакція і переклад українською 2016
ID:
681528
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.08.2016 07:20:56
© дата внесення змiн: 18.08.2016 07:55:57
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
