Кожного року 1 - 2 рази я буваю у дуже чарівному куточку, у моєму рідному селі Верблюжці. Кожного разу, наближаючись до села, я хвилююся. В моїх думках снують колись почуті, чи десь прочитані слова Миколи Холодного:
Ой, була в лелеки
хата яворова.
Та спиляли люди
явора на дрова.
Як падало мертве
яворове тіло -
І з очей лелечих
дві сльози злетіло.
Та хвилювання мої були даремні. В"їжджаючи у село, я кожного разу бачу на високому стовпі гарно облаштоване гніздо, а в ньому стоїть пара лелек, на стражі порядку, спокою, натхнення, удачі. Кілька років тому я була на 60-річчі своєї троюрідної сестри Валентини Григорівни Шкоди. Її старша сестра Оля моя однокласниця, теж була зі своєю родиною. А старшої сестри Марії, та брата Петра,- уже не було серед живих. Та сім"я була така дружна, що було дуже багато рідні, а ще сусіди, друзі, колеги по роботі. Діти, онуки, племінники і вся велика родина, та й всі присутні вітали ювілярку, та ще й влаштували такий концерт, де підготовлений, а де й імпровізований,що осторонь не залишився ніхто, всі стали його учасниками.
Звісно, на столах було все. Коли прозвучали всі побажання, пролунали тости, жарти, пісні, вірші, тощо... Зробили невеликий перерив, де кожен зайнявся сам собою, або затіяв переговори зі своїми найближчими друзями, до мене підійшов дуже поважний гість і сказав: "Доброго вечора, Валентино Григорівно, я ваш учень, уже пенсіонер, живу тут поруч, виховую онуків." І подивився на мене з лукавинкою в очах. "Раз пенсіонер, то значить один з моїх перших учнів. А першими у мене були Ваня Меткий, Едік Курпай, Жора Шевченко, Вова Ципан..." Далі я вже не продовжувала, бо це був саме він - веселун і жартівник Вова, активіст усіх громадських, піонерських, а згодом і комсомольських справ. І почалося_
-А пам"ятаєте?..
- А пам"ятаєш?..
- А мене пам"ятаєте?..
- А мене?..- запитали мене ще двоє поважних людей. Це були Неля і ще один Вова, на рік-два молодші від першого Вови. Найперше уже всі разом пригадали наші піонерські багаття. Може й не варто про них було згадувати, та мої співбесідники з таким запалом почали про них говорити, що я не стрималась і теж пригадувала, пригадувала. Не могли не згадати, як копали яму у вигляді п"ятикутної зірки, як в її середині закопували стовп,на якому теж прикріплювали зірку. В яму накладали скати, хмиз, натягували кольорові стрічки з вершини стовпа до кожного кута зірки, все прикрашали маленькими прапорцями, кольоровими кулями, квітами. І потім уже біля багаття була і урочиста лінійка, присвячена якомусь торжеству, а вже потім великий концерт. Відповідальними за безпеку і порядок були восьмикласники на чолі з Вовою,від педколективу я, як учитель і водночас не штатна піонервожата, та директор школи. Враження учителів, учнів, їх батьків, просто сільчан були вражаючі. Концертна програма - чудова. А ще хлопці,(обидва Вови), пригадали, як я їх вчила вибивати на барабанах і сурмити піонерськими горнами. Цим премудростям мене навчили на двотижневих курсах у Кіровограді. Я підібрала команду барабанщиків і горністів і почалися післяурочні заняття. Барабани опанували якось швидко, а от із горнами були проблеми. На перших порах виходило дуже погано, а в декого й зовсім не виходило. А ж тут нагодився ще один жартівник Петя Трохімов,зорієнтувавшись він весело сказав: "Агов! Спочатку розігрійте голосові зв"язки! До- о-о, ре-е-е, мі-і-і..." Його перебив Іван: "А може: Ку- ку- рі- ку,кудах,- тах- тах..." Усі засміялися, а я зауважила: "Стоп! Першу спробу проїхали. Невдача?! Нічого! Почнемо спробу №2, але вже не сьогодні. До побачення!"
Ось так раз за разом та й навчидись діти подавати різні сигнали не лише барабаном, а й горном... А я насолодилася зустріччю зі своїми такими вже дорослими та ще й пенсіонерами, та все ж моїми учнями.
ID:
675165
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.06.2016 20:40:34
© дата внесення змiн: 17.03.2018 09:22:21
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
