Моя бабуся пахла яблуками...Інколи цей запах змішувався з присмаком кориці та малини з сметаною. Бабуся жила поруч із нами, але в окремій хатині. Я й досі не знаю, в чому була причина, чому матуся завжди з нею сварилася, а батько тримався осторонь та тільки опускав очі.
Проте бабуся дуже любила нас, своїх онуків та онучок. Маючи наміри їхати в райцентр, вона завжди брала мене з братами з собою. Сестрички нам заздрили, проте розуміли, що скоро настане й їх черга їхати в місто. Тим часом ми одягалися та сідали в автобус. Пам’ятаю, він завжди був переповнений силою-силенною людей, які постійно про щось гомоніли та інколи не на жарт сперечалися.
Будучи на ринку, бабуся сиділа на малесенькому стільчику та посміхалася геть усім. Навколо вирували пахощі свіжих овочів, сметани, сиру, молока, апетитного м’яса, ковбас та птиці. А бабуся завжди пахла яблуками. Коли до неї підбігали якісь дітлахи, вона мовчки давала їм фрукти та промовляла услід: «На здоров’ячко, любі онуки!». Я плакав та ніколи не розумів, чому бабуся так називає чужих діток. Брати також починали плакати разом зі мною, а бабця ласкаво посміхалася та проказувала: « Я люблю усіх дітей, але вас люблю найбільше, мої рідненькі…». Тоді ми, як курчата, збігалися навколо неї та міцно обіймали. Ви б бачили цю картину. Та, зрештою, я впевнений, що ви точно колись відчували таке тепло, яке проникало до найглибших ноток дитячої душі.
Роздавши та продавши усі яблука, ми поверталися додому. Інколи бабуся давала нам цукерки. Ми ніколи не розуміли, звідки вона їх має, адже цілісінький день ми просто не зводили з неї очей. Бабуся говорила, що це подарунок доброго та дуже суворого чарівника, який приходить до неї та залишає нам подарунки як нагороду за сумлінну працю.
А ще я пам’ятаю бабусині очі. Вони були зелені-зелені. В цих очах я бачив красу весняного листя, свіжої трави та життя, що вирувало навколо. Вечорами бабуся вкладала нас спати та розповідала казки, які придумувала сама. Інколи від цих казок її очі плакали та тьмяніли. Ми намагалися заспокоїти її, а бабуся завжди казала, що це не сльози, а вечірня роса, яка тече, аби принести нам краплі спокійного та солодкого сну. Тоді ми засинали та ледь-ледь відчували, як бабуся цілує нас у лоб та поправляє ковдри.
………….. Бабусі уже давно немає. Мені уже за шістдесят, а й я досі чую її яблучних запах у повітрі та бачу очі, які випромінюють увесь світ… Та, зрештою, як помічають мої діти, починаю таким бути й сам….
ID:
674089
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.06.2016 17:47:53
© дата внесення змiн: 23.06.2016 17:47:53
автор: Sindicate
Вкажіть причину вашої скарги
|
