Тобі,мій брате, п”ятдесят.
Сплили роки, як дим.
І вже не просто пригадать
Як був колись малим.
Як майстрував той „автомат”,
Уперто ладив „дзот”
Яким смачним був хліба шмат –
Здобуток із турбот.
Як нас, пуцьверінків малих
В „армаду” шикував.
У „битвах” впертих і крутих
Невтомно керував.
Як наш сирітський добрий дім
Давав усьому лад.
Ти в розпорядку тім твердім
Не крайний був солдат.
Дрова колов, корову пас,
Телятко доглядав,
У чергах по крупу,чи гас
Годинами стояв.
Город сапав, траву носив,
По – хліб о п”ятій біг.
Мене до всього прилучав
І чергу ту беріг.
І хоч нелегко жилось нам
Й роботи було тьма,
Бурлив дитячих ігор храм.
І перша з них – „війна”.
Вона жила тоді в усіх,
Не тільки в нашій грі.
Багато-хто в землицю ліг
Від щупальців її.
Ще гинули в боях лісних,
Ще рвались на рілі.
І часом були серед них
Товариші твої.
Нас обійшла ота біда,
Зросли живі, цілі.
Та в серце назавжди ввійшла
Приреченість журбі.
Як тільки трішки підросли,
То всенький жнивний строк
На тоці двигали мішки
З світанку до зірок.
Ні не згадать мені без сліз
Ті теплі бабо-дні,
Як хліба фіру ти привіз
За наші трудодні.
І сльози з маминих повік,
І гордість за сиріт.
Це ж вперше за десяток літ
В достатку буде хліб!
Пройшли роки, було усе...
Будова, інститут.
Вже й внук, нівроченьку, росте
Повага є за труд.
І хоч сьогодні п”ятдесят
Й годилось б „віват...”, „хай...”
Тебе прошу, мій добрий брат,
Дитинства світ згадай.
1991
