Встати, бігти…Ці вранішні зусилля, здається, ламають щось в середині… Якесь
деструктивне відчуття психозу, боязні не вспіти. І наздоганяє це відчуття, особливо,
в метро, де людський потік , у своїй ранковій спішності, змітає довкілля.
Ось так і сьогодні: біжу, пливу в обіймах величезної кількості людей,
щойно вирваних , наче потоком швидкої повноводної ріки. Лечу, як шмат дерева –
без голови та ніг… Ніхто нікого не бачить і не чує. Поволі потік розплескується,
знесилюється, розтікаючись по станціях метро. Я також в глибокій задумі, тому
не одразу побачила її, молоденьку дівчину, котру всі швидко обминали, думаючи
про своє і недопиту каву... Вона ж, зовсім одна, нікого поруч , зі своїми
проблемами – на красивому стражденному обличчі, рухалась вперед.
Саме так: висока, струнка білявка змушена була практично перекидати ніжки.
У величезних сірих очах не було розпачу, лише боротьба та велика сила волі.
Крапельки поту вкривали бліде обличчя. Потріскані вуста шепотіли, ні-ні, швидше
з них виривались окремі фрази. Тоді зрозуміла: дівча, як керманич, віддає
команду своїм неслухняним ногам: красивим, довгим, але розкиданим в боки
як весла, змушуючи їх пересуватися, при цьому, ще допомагаючи руками…
В її обличчі, в усьому напруженому єстві відчувалася велика сила волі та уміння
диригувати своїм недосконалим організмом, щоб здійснити, бодай, найменший
поступ. Як вкопана, зупинилась я на мить, не вірячи власним очам… Тепла хвиля
любові і співпереживання захлиснула і повністю знесла всі незрілі клопоти та
надумані проблеми. Дівчина не виходила мені з голови. Довго ще роздумувала над
вмінням бути незалежною в цьому важкому світі, радіти кожному зробленому кроку
вперед. Цінувати життя, тішитися світлу, нести свою душу в світ.
Лише ось так, у щоденній боротьбі, долаючи себе і усмиряючи неслухняне тіло,
нарощуються крила душі.
Буває, що здорові люди, піддаючись миттєвим недомаганням, надумують неіснуючі
хвороби, плекають каліцтво тіла й душі. .. З такими думками минуло кілька годин
механічної праці. Голова не включалась. Перед очима стояла мужня Незнайомка,
зустріч з якою додала мені сили і наснаги, збудила почуття участі та любові.
(14 квітня 2016)
Тема, яка мене мучить вже давно-тема неймовірної сили волі деяких людей, яким, здається, мала б бути не під силу їхня ноша. А вони боряться, йдуть вперед, шукають себе в суспільстві. А ось, здорові-навпаки.... Могли б а не хочуть.
Беру в обране, бо дійсно зачепило.
Вміти співпереживати - це дуже важливо для кожного!!!
