|
На годиннику північ - час відправлення. А подорож мала бути довгою.
І не тому, що далеко їхати...
Люди зайняли місця в теплому автобусі, приготували білети, проте ніхто про них і не згадав. Загуло.
Вогні віднедавна прикордонного міста лишалися позаду - автобус мчав назустріч невідомому.
Дорога заколисувала, тривога не давала заснути.
Хто їхав уперше - розпитував у бувалих:
- Скажите, а нас точно выпустят?
- А впустят?
- А вещи смотреть будут?
- А какой паспорт где показывать?
- А долго все это безобразие?..
Аж ось автобус притишив хід. На разі перша зупинка.
- С вещами на выход, - повідомив водій. - Ничего не забывать.
Люди похапцем зібрали речі і ступили у темряву.
Пронизливий вітер не мав зараз жодного значення. Вистояли чергу за багажем, приготували паспорти.
- Обложки снимите, - попередив хтось.
Натовп рушив на першу митницю і зупинився. Час минав, а люди все чекали перед шлагбаумом.
- Хоч би на жінку не натрапити, - бідкалася бабуся у старій яскравій хустці.
- Почему? - здивувався чоловік середніх років, який їхав до хворого брата й усю дорогу боявся, що на тій стороні його заберуть в АТО, адже він - танкіст, а танкісти зараз потрібні, як ніхто...
- Такі злющі, есесівки, прости Господи! - вела та далі. - Їхала сюди - усі нерви мені вимотали. І чим їх таких годують...
- Наверное, не кормят, - підтримав розмову ще один пасажир, що нудьгував ледь осторонь. - Поэтому и злые.
- Та ні, дебела така дівиця. Ага, каже мені: "Сніміте платок, а пачєму ізмєнілі прічьоску?". Фотокартка ж 20-річної давності! Каже: "Нє ви!". І ще одну таку ж кличе: "Ана ілі нє ана". Тьху.
- И как же тогда, отпустили?
- Отак дивилися хвилин 15, думала, дірку протруть, і нічого, що люди позаду під дощем мокнуть... Пустили...Так оце боюся знов на них натрапити...
Якось нехотя (усе-таки ніч) вийшов прикордонник з російськими розпізнавальними знаками (очевидно, ті вже не соромилися їх показувати чи то вважали, що до небаченої крадіжки усі звикли) і прогримів:
- Паспорта показываем. Проходите в вагончик по 5 человек... За линию не заходить.
І почалося довге нічне рандеву...
На першій митниці усе віддавало якоюсь незвичною, аж приторною свіжістю.
Як гриби, на колись пустому місці виросли акуратні вагончики, по гладенькому асфальту ходили такі охайні прикордонники, але не це вражало.
Угорі на стовпі тривожними буквами вбивалось у серце "Россия".
- Паспорт!
- Посмотрите на меня!
- Цель поездки?
- Что везем?
- Пройдите.
Який незвичний акцент...
А потім прикордонник із вівчаркою в наморднику і на повідку. Пес великий, кудлатий, худющий, він якось дивно пластично рухався, ніби злегка присідаючи при ході і не дивлячись людям в очі. Аби лише не винюхав ковбасу на бутерброді, а то, кажуть, буде ґвалт... Виходячи з вагончика, кожен полегшено зітхав...
Години за півтори перший рубікон перейдено.
Автобус везе далі, туди, де очі знайомі і завжди нові...
І вже за кілька хвилин наступна, така бажана митниця з'явилася на горизонті... Зараз усе почнеться спочатку. Чи тому зволожився ваш погляд?
...Ніч добігала кінця. Запах осіннього степу й колони сонних фур розтягнувся на кілометри...
Степ трохи лякав холодною невідомістю. Лише вітряки майже безшумно методично махали крилами і підморгували червоними вогниками: бачиш? а зараз?
Неподалік біля жовто-блакитних вагончиків вівчарки жваво метеляли довгими хвостами й посміхалися, виказуючи нелюдську вдячність нинішньому господареві. Ще б пак! Тут їх годують, тут люблять.
Передранішній степ уже не спав, прокинулося й небо, щоразу лякаючи своїх заручників яскравими блискавками. Аби лише не пішов дощ! Люди то з острахом подивлялися вгору, то з надією ловили очима парні вогники машинних фар, що час від часу наближалися до новоспеченого кордону. Та щоразу вщент розбитою дорогою машини проїздили повз. Знову і знову. Здається, і терпцю пора урватися, але люди, очевидно, звикли поневірятися. Переминалися з ноги на ногу, сідали на валізи, хто молодші - гайнули у бар-палатку (?), розташовану прямо на обочині, погрітися...
Дивна картина оживала у світлі нового дня. Мокре сміття вкрило не лише узбіччя, а й частину голого степу. У болоті впоперек дороги вимальовувалися пофарбовані блоки, шини, мішки з піском... Навколо виднілися інші втомлені подорожні, худі прикордонники, автомати, засмальцьовані палатки, до болю хвилюючий наш прапор.
Різношерстий натовп пасажирів метаморфувався у терплячу групу, об'єднану спільним очікуванням під'їзду автобуса з іншої сторони.
Мова, яку так спритно захистив сусід, поступово перетворювалася на суржик. Прикро-о...
Хтось кутався в запопадливо взяті речі, хтось бідкався, що забув парасолю, та чомусь не хотілося виливати душу. Кожен мовчав про своє.
Аж ось непомітно, мов привид, перед людьми виросла моторошна постать з іншої планети (іншої паралелі, іншого часу...). Крізь вузькі прорізи балаклави на світ дивилися скляні очі. На берцах - свіжий заміс степової глини. Закіптюжений камуфляж. Безшумна хода, така схожа на поступ тієї вівчарки... Його миттю обступили прикордонники, і той загубився серед товариства, забираючи з собою відгук війни.
Люди чекали.
ID:
642569
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.02.2016 20:35:17
© дата внесення змiн: 11.05.2018 14:49:36
автор: Тетяна Бонд
Вкажіть причину вашої скарги
|
