З десяток людей сиділи в просторому кабінеті та чекали, доки їм накажуть вирушати на зустріч невідомому. Лише трьом з усіх присутніх було відомо, що відбуватиметься далі. Та, незважаючи на те, що більшості це було в новинку, - ніхто не сумнівався з якою проблемою вони зіткнулись.
Людство готове визнати, що потребує допомоги.
Місто освітлювали ліхтарі, світло з відчинених дверей під’їзду вказувало шлях додому. Машин на дорогах ставало все менше.
Велетень перетнув позначку, на якій було вказано назву міста.
Не залишаючи по собі жодних слідів, він беззвучно крокував засніженою дорогою, залишивши руки теліпатись по боках як човни в морі під час шторму. Поодинокі автомобілі проїжджали повз, не помічаючи велетенське створіння прямо перед собою.
Смиренно ідучи вперед, інопланетний Великий друг непомітно позіхав, борючись зі сном. Пухнасті сніжинки вводили його в стан марення та заколисували прямо на шляху; все частіше з’являлось бажання прилягти подрімати хоч з годинку, примостившись на снігу, такому сяючому та звабливому навіть у темряві.
Велике сріблясте тіло на мить зупинилось, повертаючи голову вліво від дороги, та відкидаючи будь-які лишні думки, - повернулось до своєї позиції.
*
В майстерні Боба творився небачений раніше ні при яких обставинах – справжнісінький безлад.
- Гості! Гості! Гості! Багато гостей! – скандував старий, розшукуючи щось серед розкиданих на підлозі речей.
- Ось, знайшов! – радісно гукнув він, притискаючи згорток яскравого червоного паперу до серця, а потім підносячи його до губ та смачно цілуючи.
- На Землі Кракенсон все ще не закінчив, з інших планет гості готові рушати прямо зараз, – повідомив голос позаду старого, від чого той здригнувся, а пізніше радісно підскочив та по дитячому вдарив в долоні від захоплення.
- Слабенького велетня обрали, - вставив словечко молодик, дивлячись на екран в своїх руках, де велетень на ім’я Кракенсон брів Землею, наспівуючи собі під ніс пісню Боба, що завжди звучала під час робочого процесу в будинку.
- Він справиться, - впевнено відповів старий та почав одягати свій найкращий костюм апельсинового кольору.
- Як я виглядаю? – радісно запитав він в юнака на ім’я Макус, рожева шкіра якого виблискувала при світлі.
- Боюсь, декому з гостей може роз’їсти очі… Настільки ви чарівні!
Боб кивнув та кинувся сходами вниз – на перший поверх. Сотні схожих один на одного лиць повернулись в одну сторону, очікуючи.
- Ми всі чудово попрацювали цього року! – почав оранжевий Боб, тримаючи руки за спиною. – Я ціную докладені зусилля кожного, і сьогодні доведу, що вони вартували витраченого часу. Ми виходимо на новий рівень.
Присутні зааплодували, Боб посміхнувся і всі знову повернулись до роботи.
- Кракенсон нарешті дібрався зазначеного місця. Але виникли якісь неполадки, – стурбовано повідомив Макус.
Боб ходив першим поверхом з присутньою йому почтивістю, критичною манерою оцінюючи приготування до такого важливого дійства.
- Негайно визнач причину, в якій вона полягає, тоді виправ це і наказуй рушати.
*
Велетень зупинився посеред стадіону та гучно засопів. За хвилину з автобуса, що тільки що прибув на місце зустрічі, вийшло десятеро людей, більшість чоловіки. Вони підійшли до велетня та всі разом кивнули, готові рушати. Один з чоловіків панічно видихнув, для нього це було в новинку. Ніхто не знав, що в шухляді його домашнього кабінету знаходиться лист з поясненнями та уся правда про його діяльність, якщо раптом якимось чином йому не пощастить повернутись додому. Операція, яку вони здійснювали, була надсекретною. З ними зв’язувались – вони прибували. Та ще жодного разу їм не вдалось відшукати ті сигнали, зв’язатись з кимось самостійно.
Кракенсон намастив лице снігом, щоб підбадьоритись. Стаючи у весь ріст він випадково вимкнув пристрій на поясі, за допомогою якого команда Боба підсліджувала його переміщення. Стурбовані земляни зиркали на велета, але нічого не говорили. Інший пристрій на руці запищав, червоне світло світило прямо в очі. Велетень різко замахав руками, бажаючи, щоб звуки, які видавав пристрій, негайно припинились. Стараючись виправити ситуацію, він зібрався запасним варіантом виправити ситуацію, але щось не давало йому цього зробити. Починаючи нервувати, він розгублено оглядав усі пристрої на своєму тілі.
Жінка, що як і інші спостерігала за цим мовчки, ступила крок вперед та обережно, не потрапляючи під «гарячу» руку, обійшовши велетня, натиснула на кнопку на його поясі. Червоне світло зникло, велетень підняв очі.
- Вони нас зовсім не шанують, якщо відправили такого неосвіченого телепня, - пробубонів один з чоловіків іншому, на що той кивнув.
- Лише велетні мають силу перемістити відразу стільки осіб, - відповів третій.
*
- Всі гості в дорозі, - повідомив Макус, зазираючи до Боба в кабінет.
- Добре, Макусе. Я щасливий це чути. Чи не міг би ти зазирнути сюди на хвильку?
Макус мовчки зайшов всередину та закрив за собою двері.
Старий сидів за столом, поклавши на нього руки так, що лікті висіли в повітрі.
- Сьогодні важливий день.
- Так, я знаю, - погодився юнак.
- … Набагато важливіший за усі зустрічі, які були раніше.
Макус кивав, сприймаючи слова Боба як належне.
- Нам загрожує небезпека…
- Так-так, - пробубонів хлопець. – Що?!
- Кожного року все важче домовитись про збереження нашої таємниці від землян. Вони частіше сумніваються у правильності своїх дій, усвідомлюючи, що вигоду від цього отримуємо лише ми. Люди націлені викрити нас, розповісти правду.
- Я не… Я не розумію. Навіть якщо так – хто їм повірить?
- Вони знайдуть спосіб. Населення Землі зростає щороку. Людство саме себе вбиває. Ще трохи, і вони усвідомлять власне становище. Їх ресурси вичерпуються з небаченою швидкістю. Таким чином, людські істоти захочуть тікати, інстинкт самозбереження міцніший за наші домовленості. І тоді ті, кого ми так радо приймаємо сьогодні – замисляться над варіантом масової втечі на інші планети, зокрема на нашу.
Боб ходив по кімнаті туди-сюди та перебирав пальцями.
- І що ви пропонуєте? – спантеличений Макус намагався триматись на ногах, зеленіючи прямо на очах.
- Саме для цього я тебе і покликав.
*
Гості дібрались без перешкод. Трохи втомившись, вони використали вільний час на відпочинок перед засіданням в спеціально відведеному приміщенні. Колись, ще коли Боб був зовсім малим, новоприбулі гості використовували час інакше – розглядали могутні володіння, гордість планети. Але ось уже кількасот років нічого не змінюється, ні на що подивитись. Чи багато речей існує зараз, якими ще можна когось здивувати?
Одні лиш люди блукали поверхами в пошуках цікавого та з азартом зазирали у незамкнені кімнати, приглядаючись.
Боб таємно слідкував за ними та потираючи потилицю бубонів до Макуса, що вони зумисне не залишились у відпочивальнях, щоб винюхати все і якомога детальніше розповісти про побачене інших землянам.
Час засідання.
Спочатку гості тих небагатьох планет, що з’явились, представляли себе та свою команду, один за одним. Прибули лише найближчі сусіди, а також земляни – обов’язкові гості.
Політика засідання полягала в тому, щоб забезпечити жителів планети Земля побрехеньками про те, що життя на інших планетах неможливе, щоб таким чином вберегти свої ресурси шляхом обману.
Клопоти Бобу були до душі, та він завжди був на сторожі та слідкував за усім, що встигали спіймати його великі очі. З іншими планетами він підтримував дружні відносини, що дозволяли завжди бути трохи подалі зі своїми проблемами. Та проект вимагав особливого відношення до землян, адже саме через них він і з’явився.
Масштабність зустрічі була переоцінена. Жодних дебатів, пихатих прийомів та справжнього обговорення ситуації. Всіх все влаштувало, ніхто не вбачав загрози. Навіть Боб – краще сказати особливо Боб, - випромінював спокій. Якась частка безтурботності виднілась у тому, хто вважав, що самостійно несе важку ношу.
Гості з сусідніх планет не воліли затримуватись надовго. Для них проблеми розкриття не існувало – усім було байдуже, чи заселені інші ділянки істотами, що так само вважають, що заслуговують на нормальне існування. Засідання вважалось марною тратою часу. Люди для них не становили загрози, а Боб не ділився власними планами, вражаючи, що контролює достатньо.
А люди… Люди справді не хотіли бути прирученими. Вони хотіли вірити, що у цілому Всесвіті, десь там, серед зірок, є ще хтось.
Що є декілька мільярдів у цілому Всесвіті і чим це є для Землі?
Хтось твердо вірить, що ми єдині істоти, що населяють світ. Та чи не більше у цьому сумного, ніж радісного, виявись це правдою?
Думки про самотність серед людей не видавалися такими стражденними, якби десь там, серед зірок – існувало інше життя.
«Людина – найрозумніший вид».
З чим ми порівнюємо? Це не змагання людей та інших земних істот. Скоріше, шанс людям стати такими, якими вони себе вважають.
Земляни vs земні істоти?
Земляни vs Інопланетяни.
*
Велетні, трохи перепочивши, знову прийнялись до роботи. Перевірка справності їх робочої форми проходила в тиші, ніхто ні на кого не зважав.
Гості готувались до відправлення додому, метушня перед зустріччю видалась фальшивою, нічого показового та грандіозного не було.
Ще трошки, і Боб зможе спокійно видихнути та повернутись до буденного життя. Маскування спаде, про декорації ніхто не загадає до наступної зустрічі. Ще нікому не вдалось розкрити його таємниці і так повинно залишатись надалі. Байдужість чужинців заспокоює, але все ж може змінитись на гнів, дізнайся вони про прогрес, якого насправді досяг Боб за останні десятки років.
- Ну ось, знову нормальне життя, - радісно сказав старий до Макуса.
- Маємо десять років до наступного візиту.
- Скоро буде парна кількість зустрічей, а це означає, що засідання відбудеться на іншій планеті. Цікаво, що вони нам покажуть.
- Боюсь, нічого не зміниться. Та ми, на відміну від інших, вміємо помічати деталі.
- Але навіщо? Хіба суть зустрічей не в тому, щоб зберегти мир?
- Суть у тому, мій хлопчику, що нам немає що зберігати. Цей мир – фальшивка, як ці декорації, що нас оточують, коли ми говоримо про нього.
- А як щодо людей? Ви хочете вилучити їх з договору, що забезпечує нас міжпланетними перемовами. Головна суть цього – зберегти таємницю мирним шляхом.
- Вірно, Макусе. Та хіба ти не бачиш? Ми того і добиваємось.
- І що ми скажемо?
- Що Землю знищено.
- Перепрошую? – він не був певен в тому, що почув саме це.
- Прислухайся до їх слів, Макусе. Глобальні проблеми залишаються не вирішеними. Недоліки в усьому покривають незначні переваги. Земля близька до знищення. Не через природні явища. Людина – причина більша за будь-що. Ми не робимо нічого поганого, лише рятуємо своє. Вони б вчинили так само, я певен.
- А як же люди, що прибули до нас сьогодні?
*
Інопланетні гості покидали Кресарій – так називалась ця планета, - один за одним за допомогою велетнів.
Людські істоти так само чекали своєї черги в кімнаті, як раптом ледь проречені двері раптово з гучним звуком зачинились. Щось різко клацнуло всередині. Збентежені люди піднялись зі своїх місць та почали гамселити по дверях, що ніяк не піддавались. Програючи силі дверей – чоловіки кинулись шукати вихід через вікна, розташовані на стінах, що показували все, що відбувалось в сусідніх кімнатах. Та це була лиш ілюзія, вікон не існувало, як і виходу звідси. Пастка.
Раптом брак повітря, запаморочилось в голові. Вперті борці за життя не здавались, вони хотіли жити. Прилади, привезені з собою, тут не діяли.
Через годину десятеро людей знайшли мертвими. Вони мирно лежали, кожен в іншому кінці кімнати. Можна було подумати, що вони просто заснули.
Так і було. Деякі сни тривають вічність.
«І ніхто на Землі навіть не знатиме… якось дивно воно, помирати не там. Я завжди казав: космос нас погубить. Не варто знати більше, ніж ми здатні зрозуміти.
І хоч я бачу лише стіни, для мене останнім спогадом залишиться земля. Незважаючи на величезну кількість місць, в яких я встиг побувати, лише над моєю домівкою сходило справжнє сонце».
ID:
617868
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2015 15:38:19
© дата внесення змiн: 02.11.2015 15:38:19
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
