Скажи мені, кохана, чому мовчиш? Чому опускаєш очі? Знаю, немає в тебе почуття вини, то що ж? Не бійся, той мій доторк не смертельний, не впадеш у вічний сон, як від веретена. Мої слова уже пусті для тебе. Твоя казка реальна не для нас, щасливого кінця не буде, а я так вірив. Твоя брехня – то найсолодший ель, який п’янив мене роками. Одного я до смерті боюсь - що так і не зумів тебе сп’янити. Що така холодна і німа, ти залишишся до скону і навіки, а я так жив твої теплом, ковтав твої слова, немов ті ліки. Чому мовчиш? Той твій спокій зажене мене в могилу, невже і цього ти так прагнеш, мила? Усе змінюється чомусь. Я знаю, прийде і той день, коли просто грюкнеш дверима, і не знайду я більше тебе ні у спогадах , ні у мріях. Я понад усе прагну цього уникнути, та твій холод перетворювався у брилу. Він бив мене до крові і до втрати свідомості, та я тримався, щоб не показати своєї убогості. Убогості в тому, що не можу нічого змінити, убогості в тому, що ти стала ненавидіти квіти, тільки тому, що їх дарував тобі я. Ти холонеш на моїх руках, вже відмирають залишки кохання у твоїх морських очах. Невже більше я у них ніколи не зазирну, ніколи більше не відчую тугу, хвилі, простір і вічність, якою ти обіцялась кожної ночі? А ці ночі палали-палали, та згасли,залишивши попіл на руках і бруд на тілах, що вже не змити. Бувало я щосили кричав, та десь там, тільки, щоб тебе не розбудити. Я знав, що щасливого кінця уже не буде. Він залишився на сторінках моїх оповідань. Вони так і не стали реальністю. Відчуваю, що скоро прийде та мить, коли ти щезнеш з моєї реальності. Станеш, одним з оповідань, якому не дано здійснитись. Я б благав, плакав як хлопчик, розбив би в твоїх ногах собі лоб, та тобі все одно, тобі наплювати, що об стінку горох щохвилини кидати. Чому розчиняєшся мов цукор? Видно, була за солодкою мені. Та це не я вирішив все змінити. Це не я б’ю і бив ті чашки, з яких пили чай, в ті часи, навіть, без цукру. Це не ти пересолювала любов, яка не повинна була так згіркнути. Ми порівну розрізали шнурок, ту нитку по якій ходили. Вина і вина у нас на двох, тож не плюсуй свою долю. Ти таки доторкнулась до веретена, хоч я тримався якнайдалі. Воно не стало смертельним, та все ж – я вже не той, хто поверне тебе до життя. Точніше, до життя мною.
ID:
645499
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2016 17:10:42
© дата внесення змiн: 20.02.2016 17:10:42
автор: Daleka
Вкажіть причину вашої скарги
|
