Коріння пронизує камінь
Сивого вечора сходимо вгору стертими сходами
Знаєш, що робить час із людиною
Знаєш, тому мовчиш
А мені так тихо у цьому всесвіті, що благати про спокій я вже більш не наважуся
Що я буду робити у надмірі цього гамору, якщо не відповім сміхом у відповідь на образу?
Плоди нашого гніву дозрівають на диво раптово
Навіть незчуєшся як у тобі вже роздмухано жар
Сильні духом у відповідь тільки плачуть, коли розуміють, що їхньому страху прийшла межа
Ми сходимо вгору стертими сходами і в цьому більше любові, ніж у промовлених нами словах
Від нашого погляду ховається місто
Не вистачає тільки туману і птахів, що, певно, принишкли поміж гіллям
Що маємо робити із цією відповідальністю?
Гострою, ніби лезо
Важливою, мов молитва
Болю мій, болю, я стала тобі – колиска
Світе мій, світе, гублюсь я у морі сплеску надій та питань
Але дорога одна – з тобою
І щоби не сталось, ми сходимо разом вгору
19-23(06)2015
