|
Коли ми зайшли всередину, там все вирувало, мов у вулику... Дівчата накривали на стіл, парубки були в основному зайняті досмажуванням барбекю. Всі жваво щось обговорювали. Стас посміхався при вході.
- Я вже думав, ви на Київ рвонули? Щось трапилось? Я вас чимось образив? - стурбовано запитав хлопець.
- Ні, Стасику. Просто, розумієш, є одна деталь. Євген Дмитрович, ну, тобто, як сказати зрозуміліше для тебе - Женя - це наш колишній бос... - почала переповідати Славка.
-Та не може бути! А чому ти ні словом не обмовилась? І чому колишній...
- НУ, я ж тобі казала... Що в нас нове керівництво...
-Дмитрович - здається так ти його називала весь час. От я дурень. Мені навіть в голову не приходило... Так, добре, із цим ми, здається прояснили картину. А тепер ти мені можеш сказати, що ви там такого накоїли, що ви вже не працюєте? Може, я з ним поговорю? Все спробую владнати?
-Ні!
-Ні! - майже одночасно вигукнули ми з подругою.
- Ні, Стас, ми вже дівчата дорослі. Ти, звичайно, пробач, але сенсу вже щось з'ясовувати немає... Так, що дякую за турботу... Але сталось, так як сталось - якось сухо і не зовсім привітно відповіла Аліса. ( Що ж це за офісна звичка, "Вибачте, дякую за турботу" - звучить як завчена штамповка, не хотілось би образити Стаса і немає ніякого бажання змушувати його червоніти перед давнім товаришем, коли той розповість про наші "подвиги")
-Добре-добре. Тема закрита, якщо так хочете.- якось так само сухо відповів він.
-Вибач, якщо якось не так сказала, просто там делікатна ситуація. Та й обговорювати нічого. Скажімо так, ми розірвали контракт за взаємною згодою.
- Ок, ну, що ж тоді, може, ви мені згодитесь, якщо співбесіду, пройдете, звичайно. У керівництва. А воно суворе. Бо керівництво - то тепер я! - посміхнувся Стас.
-Так, все, не треба зараз про роботу. Давай, Малий, ліпше на стіл накривати. - перервала благородну репліку парубка Славуня.
І ми попрямували до величезного столу. Що вже був заставлений під зав'язку різними смаколиками. Всі чекали на початок бенкету. Стас виголосив промову,чи то пак тост. І все понеслось. Їжа, хмільні напої, розмови, приколи, різні історії, жарти, танці. Час летів непомітно. Здавалось, що знайомий із цими людьми півжиття. У цьому натовпі і вирі подій навіть непомітним став колишній шеф. Ну, тобто він став частиною колективу. Вперше Аліса почула Дмитровича, що розповідав анекдоти, а не вичитував на черговій нараді. А ще він тут був зовсім інший.Ледь подерті світлосині джинси, футболка із надписом "Just Do It" і біла кофтинка. А раніше здавалось, що краватка та сорочка просто вросли в нього. Що голова наміцно прикручена саме під цей костюм. А ні, виявилось, що він і в такій неформальній атмосфері досить гарно виглядає. Та все ж ми із ним намагались не перетинатись. А потім про шефа відкрилась ще одна таїна. Стас гучно сказав, що його товариш в їх студентському минулому гарно грав на гітарі. І оскільки, сам Стас знав лише 3 пісні, але завжди виконував їх по декілька десятків раз, то гітара була повсякчас при ньому напоготові. Він й вирішив так сказати - підставити друга. Натовп якраз був готовий до якоїсь лірики і затребував у Дмитровича виконання бодай чогось. Той довго намагався відмовитись, але, коли зрозумів, що шансів переконати всіх, в нього немає, він сів на сходи, взяв до рук гітару і музика залила всю кімнату. Ми, як маленькі діти у кінозалі розсілися, хто де, зазвичай просто на підлозі і слухали, підспівували підмугикували. Перша пісня, яка прозвучала була "Старі фотографії". На очах зявилась приємна вологість. А на душі якась тепла ностальгія.
-Ти ба, він ще й таке може. А Дмитрович - сильон - прошепотіла мені на вухо Славка.
- Сама в шоці - заледве змогла відірватись і відповісти я.
Скрябін - то окрема глава в моєму житті. Ні - то ціла епоха... Переповісти всі почуття, що пов'язували мене із композиціями Кузьменка - просто неможливо. Для мене - це те, на чому я зростала. Що вчило жити. А зараз це ще більш щеміло в душі. І ось саме його композицію чомусь обрав Дмитрович для свого виконання. І в нього дійсно добре виходило. Звичайно, не оригінал. Але пристойний і душевний кавер. Не очікувала я такого від нашого завжди суворого і черствого шефа. Це щось казкове. Неймовірне. Знаєте. показником його щирості в цей момент були очі. Які виблискували і випромінювали тепло. Щось підказувало, що цей чолов'яга приховує ще багато секретів. Ми то вважали його зовсім іншим. А ось воно як. Доки я витала у власних думках, пісня скінчилась. Народ аплодував і просив продовження. Раптом я почула до болі знайомі акорди пісні Плач Єремії "Вона". Ще одна пісня, що здатна викликати в мене шквал емоцій і просто фонтан сліз. Щоб не здатись всім аж занадто істеричною і зайвий раз не привертати увагу, я вирішила тихенько вибратись на вулицю під завісу другого приспіву, здається. Бо стримувати всі ці бурхливі, підступаючі лавиною емоції, вже не вистачало сил. І справа, може, й не в його виконанні зовсім. Просто знаєте, є певна музика, яка у вас асоціюється із певними подіями, людьми, ситуаціями в житті. Ось так склалось, що зараз хотілось плакати. Оскільки не хотілось бентежити інших своїм дивним станом, я попрямувала тихенько до виходу.
-Ти куди? Щось трапилось? - смикнула мене Славка.
-ні-ні, зараз повернусь. не переймайся - сказала я і рушила надвір. Там вже була зовсім темінь. ну, так, звичайно, година була вже пізня. За північ перевалило. Тиша і вітерець, що ледь-ледь її переривав. В повітрі пахло дощем. І було помітно,що скоро він проллється. Але поки все, ніби завмерло в очікуванні. Аліса вийшла тільки в сорочці. Бо жилетку кинула десь ще в кухні, певно. І подвір'я дихало своєю прохолодою і чи то від неї, чи від переживань, по тілу бігали мурахи. Сльози дещо вгамувались. Треба, певно, покурити. І Аліса почала по кишенях шукати цигарки і запальничку. Із цигарками все було простіше. Вони були у верхній кишені джинсів.Тепер би знайти хоча б сірники. Бодай щось, що здатне запалити іскру. Раптом почула кроки за спиною і голос шефа:
-Що, так все нестерпно погано? - не без долі сарказму чи то іронії сказав він.
-Ні, що Ви, пробачте, у Вас дуже добре вийшло. Не звертайте уваги - дещо боязко промовила я.
Євген Дмитрович дістав власну запальничку і люб'язно допоміг мені, потім запалив і сам.
- Ми ж домовлялись на "ти", наче. Чи своїм виконанням я тебе настільки налякав?
-Та ні, вибач. Просто незручно якось.
-Та ну, облиш. Так буде реально зручніше. Ми ж не на роботі, врешті-решт.І взагалі вважай це мій наказ.
Робота! Ось про що я не хотіла зараз згадувати. Ось, і прийшов час поговорити про цю сумнозвісну роботу. Ні-ні. Тільки не зараз. Не тут. Не так!
-Добре, я буду намагатись. - якомога лаконічніше відповіла я.
ID:
636145
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.01.2016 02:18:40
© дата внесення змiн: 16.01.2016 02:25:13
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
