У трунках, сповнених надії,
П’янкі слова лелись щораз.
Вони ішли,немов повії,
Показуючи-спливає час.
Де ти,моє кохане небо?
Де літаки,які лишають слід?
Їх вже нема,вони далеко,
І на душі лишився гніт.
Листки знайшли свою дорогу,
Були високо,впали,-на землі,
Так як і ми,ми ніби разом,
Але, насправді, кожен по-собі.
Не знаєш,що робити далі,
Як бути,що сказати,підійти?
А хтось уже тебе кохає,
І засинає з думкою про « ми».
