Коли падав перший сніг в кінці цього дивного року, а сльози падали з моїх очей на холодне скло, я думала про те, як боляче, коли сам дивишся на цей сніг. На цукрову пудру, що сиплять з неба, щоб хоч трохи підсолодити і без того пересолоджене життя.
Порожній дім, порожні стіни - забита голова...
Побудую собі холодну хатинку зі снігу і буду жити вічно! Спочатку замерзнуть руки, потім серце, мозок, та думки не замерзнуть ніколи. Вони вічно будуть літати у Всесвіті і колись випадуть на землю у вигляді снігу. І комусь нагадають про його самотність в цьому пересолодженому світі!