Мить летючого щастя швидко пірнає в глибини пам’яті. Вона зачаїлася там до наступного разу, а натомість лишилася нудотна реальність і охолола кава буднів. Треба кудись бігти, до когось телефонувати, когось шукати, щось робити. Набридло все. Не хочеться нічого. Тільки спати. Скільки разів ти рятувався сном, куди знову приходили твої близькі і кохані люди, котрі існували тепер лише в твоїх мареннях. Ти засинаєш, і стає тепло і затишно. Ти бачиш рідні обличчя, говориш з ними, цілуєш їх, і тобі знову радісно, ти почуваєшся щасливим. Ціле життя вирує в твоїх снах, і це велика таємниця перш за все для тебе самого. Поступово віртуал снів заступає тобі реальність. Ти охочіше поринаєш у це забуття, наче у наркотик. І ти знаєш, що кожної ночі ти знову будеш щасливим.
Але, прокидаючись, ти відчуваєш себе ще більш самотнім і понищеним, ніж до того. Реальність накочує з подвійною силою, затискає у лещата, давить і отруює з насолодою ката. У перші хвилини пробудження ти ще не розумієш, що трапилося, не бажаєш повертатися у буденність, а тільки відчайдушно хапаєшся за нічні спогади, які навіщали тебе разом з обличчями коханих. А потім... А потім порожнеча і гіркота нового бездонного дня, що зростає в тобі наче пухлина. Знову спустошеність у душі і провалля байдужості довкола, і ти майже проклинаєш ті нічні мандрівки закутками свідомості, бо вони несуть тобі радість, але радість з присмаком втрати і вини. І ранок похмурий та безнадійний, і ти черствієш все більше з кожним таким ранком, і вже байдуже, що трапиться з тобою сьогодні. Ти починаєш одночасно боятися тих снів і чекати їх з нетерпінням. Бо знаєш: опісля ночі ефемерного щастя обов’язково наступить похмілля самотності і відчаю. Напевно, це покарання за те, що не вберіг дарованої радості.