Часом, мені не дає спокою
Думка про те, що, якби того дня
Ти не виронив непримітного папірця,
За вікном і далі жило б собі озеро Біле,
А не львівський сплін….
Величати себе вільною, а не одинокою,
Відмовлятись нарешті визнати,
Що в самому початку були ознаки кінця
І безглуздо шукати життєдайної сили
В геометрії чотирьох стін….
І щоразу одне й теж нав’язливо муляє –
«А, якби?»
Виплоджуючи безліч контраверсійних площин,
Малює
Обнадійливі алгоритми,
Ніби єдиною із усіх можливих причин було
Не дати мені говорити!
Не чіпати гробниці твоїх привидів,
Аби визвучене Слово не сталося Тілом,
Не читати, аби, не дай Бог,
Не сполохати їх, не розвидіти,
Тільки ж недавно все відболіло….