Взяла у мене ти обітницю мовчання,
З народженого в тиші та без крику,
Закінчивши істерики й благання,
Оділа маску ти свою безлику.
Я дні складаю в тижні, в тиші моїй,
Руки батьків і очі охололи,
Любов їх збережу в пам'яті своїй,
печаль, туга і відчай їх збороли.
Згадай, як разом, мовчки ми сміялись,
Мов чую музику життя, її звучання,
Разом, в темряві ночі ми ховались,
Кричали теплим подихом бажання.
Тобі мій голос, не народжений ніколи,
Не розповість оповідань й казок,
Не прошепоче на ніч колискових,
В цій лотереї витягнув не той квиток.
Тобі пісні співають мої руки
Та без смаку слова, вони прісні,
І ворогу б не побажав такої муки,
На серці осінь, йдуть дощі рясні.
"Будеш дружиною такому чоловіку?"
Питаю серед натовпу альтів, басів,
Вуста, мов клеєм склеєні, довіку,
Кричали очі тисячами голосів.
Хоча ніколи твого голосу не чув,
І твої відповіді міг лишень читати -
В твоїх долонях я тепло відчув,
тебе бажаю і завжди буду кохати.
Задум - оригінальний. А "реалізація" бажає кращого.
Варто повернутися і примусити себе довести цей оригінальний задум до крилатого твору.
Натхнення і невтомної працьовитості.
Щиро.
Назар Діброва
Олег Кокосенко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
