Лина Костенко «Берестечко». Часть 10
А БЫЛ БЫ Я ПОКЛАДИСТЕЙ, ТО ПРОЖИВАЛ В СУББОТОВО,
Карпятником бы стал. Жил среди разных дел.
И черт бы с ней, с проклятою свободою,
Ведь за неё я столько притерпел.
Жена моя непревзойденна,
Ржут кони – ига-га!
Огромны, словно грудь Гелены,
В полях стоят стога.
А сколько ульев при хозяйстве!
Бычков, заимок и толок,
Ещё в достатке вам признаюсь –
Укрытий, где крам спрятать смог.
Есть и жупан с красивой шапкой,
Всего в хозяйстве и не счесть…
Металл и лес имел в достатке,
Поскольку и заводы есть.
Имел и сундуки со златом,
Мёд-молоко текло рекой…
Теперь настолько я богатый,
Что мышь церковная – друг мой!
И чем я нынче занимаюсь?
Лежу, хожу, гляжу на свет…
Богдан Хмельницкий – отдыхает,
И горестней картины нет!
МОГЛА Б МНЕ ХИТРОСТЬ ПРИГОДИТЬСЯ,
Я б удостоился похвал,
Всего то… на предательство решиться!?
Но я изменником не стал!!!
Немного надо. Пару раз прогнись…
Они тебе дадут достаток, славу, жизнь…
И нацепляют побрякушек за «заслуги»
Предателю паны, что выкрутили руки.
И пан Чаплинский не отнимет хутор,
А сам Потоцкий не захочет голову рубать,
Я пустоцвет, как выпитая бутыль…
И как орех, в котором сути не сыскать.
Я немощен, а не столикий…
И вовсе не велик я,
Имею нос, как гарагулю
Сам, как барыло, брови – две кривули.
Противен сам себе я, и на сердце мерзко,
А был как хмель от вишен ты козак …
Себя жалел я, но замечу честно,
Сейчас барыло я, не гетман я никак.
ЗАХЛЁБЫВАЮСЬ КРОВЬЮ, ЛИПКОЙ ВИШНЁВОЮ КРОВЬЮ!
Прикройте глаза мне и тем вы меня успокойте…
Сошёл ли я с ума? Ведь размышленьями своими
Загнал себя я в угол и не выберусь никак…
Из зеркала глядит уж не лицо, а вымя
Лишь розовое вымя при четырех носах!
А коли, братцы, истина в вине,
Сам – пьяница, душа – при Богуне!
ТАК ВОТ КТО БЫЛ ТЕМ ГЕТМАНОМ НА ДЕЛЕ,
Когда я свинство беспробудное развёл,
И тридцать тысяч козаков успели
Через болота выйти на раздол…
Поляки спали, ведь они же панство,
И приказал Богун в трясине той
Гатить запруды ветками, вещами,
Возами, утварью и … матерью такой.
Бросали всё в расщелину болота:
Седло, бордюг, баняк и кобеняк…
Стеною шла из западни голота,
А на поляков налетел столбняк.
Турецких платьев вывернули фуру,
Расчетливо, никак не сгоряча…
Спасали ведь войска мои, не шкуру,
И руки, что сгодятся для меча!
В трясине пили не вино, а жижу,
И волокли непобедимый дух…
И тот из них, кто в том болоте выжил
Уж не предаст! В бою он стоил двух!!!
Ночь лунным светом хоть немного помогала,
Богун последним вышел из трясин…
На утро панству о себе оставив
Лишь жирный кукиш… Да и не один!
ВОТ ЗДЕСЬ Я УПИВАЮСЬ ВОДКОЙ!
Так, может, гетманом пусть остаётся он?
Он дух борьбы разбудит. Громко, звонко
Раздастся колокольный звон!
Не будет дискутировать он долго,
Не сядет под мечом он, как Дамокл…
И в этом будет явно больше толку,
Ведь меч из мыслей выковать он смог!
А я? Ведь так я не сумею.
Но, неужели час ко мне придёт,
Когда слепого кобзаря Богдана
Джура по Украине поведёт?
*****
Костенко Ліна. «Берестечко» Частина 10
ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!
У мене жінка дебеленна,
у мене коні — ігиги!
Тугі, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики і волики,
у мене займищ і толок!
У мене вороки і сволоки,
і хата, взята на кілок.
Такий жупан. Такенна шапка!
І скрині ковані, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанці — і та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А ріки — медом, молоком.
На колодках дівує пісенька,
а я підперся кулаком.
Чого мені? Вірнопідданець,
плету життя з повільних діб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дібр.
МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тільки захотів продатись,
мені б за мене дорого дали.
Ти йому шануваннячко,
він тобі пануваннячко.
Та ще і ґудзі з золотого дроту
поначіпляють на підлоту.
І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.
І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,
якщо вона порожня, як горіх-дутель.
Господи, чого ж ти не дав мені голову,
порожню, як горіх-дутель?
А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?
Який же я там столикий! —
то малий, то великий.
Настовбурчені брови, на лобі кривуля,
хмуровоке барило, і ніс як багруля.
Щось обрезкле і тмасте, —
Якої ж я масти?
Сивий, голубе, сивий…
А он же, он, у сутіску вишень —
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?
ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!
Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!
Я що, збожеволів?
Коли саме?
І що це за вим'я з чотирма носами?
То це, значить, я. А оце бутель.
А оце голова на плечах,
як горіх-дутель
А душа моя
в бутлі з червоним вином
сидить, балакає з Богуном…
ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!
Бо поки я від горя соловів,
він тридцять тисяч війська у неділю
вночі через болото перевів.
Поляки спали, бо пани панами.
А він звелів у тій трясовині
костити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, діркою в човні!
Гатили все в роззявину болота.
Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.
Брела голота… І жінками Лота
білів, болів березовий стовбняк.
Турецьких сукон вивернули хуру.
Товкли в багву останнє таганча.
Щоб рятувати не козацьку шкуру,
а руки, що згодяться для меча!
У мочарях провалювались, дибали.
Недвигу-каліч неводом вели.
І виповзали чорні, як анциболи,
набравши смерті повні постоли.
Їм ніч іскрила зоряним кресалом.
Богун останній увійшов у ліс.
А сторопілим після сну гусарам
лишив болото з греблею взаміс!
ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ.
А може, хай вже гетьманує він?
Той вміє так розколихати духа,
що Україна загуде як дзвін.
О, той не стане політикувати
і під мечем не всидить, як Дамокл.
Той буде сам мечі собі кувати.
Не старчить сталі — викує з думок.
А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.
Вже віку доживатиму будь-де.
Або сліпого гетьмана з бандурою
колись в степах мій джура поведе…
ID:
558113
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 08.02.2015 10:33:07
© дата внесення змiн: 09.02.2015 08:24:12
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
