Розчулилась. Далекою зимою,
Упала в сніг й він танув від тепла.
І тіло пахло мятою вогкою,
І тліло на вустах чиєсь імя.
А потім встала і пішла,
Де зорі
Так блимають,
Так кліпають в пітьмі.
Чи кліпають вони, чи ми самі?
І нам здається, що в небеснім морі
Є щось живе. Далеке і живе,
Божественне, незнане й невербальне,
Невідзоріле, ледь не нереальне
І воно бачить нас, й віри не йме,
Що ми існуєм.
Що не знаєм стежки
До вічності, до тайни небуття
Й розчулено шепочемо ім я,
Та нас не чують. Не відповідають,
А ми існуєм. Ми собі ступаєм
У темряві.
Й божествене й живе,
Те щось погляне й сяйво дасть бліде,
Ледь яскравіше, ніж звичайні зорі,
І він почує, й вігукнеться в полі
Й до неї вийде. Вийде із пітьми,
Й оте живе й далеке їм тоді
Заплескає в долоні.