Ти ствердишся,
там де дерева вічно
Пульсують в всесвіту гарячій лаві
Де ранку полум’яно-золотаві
в червонім мареві розкидалися коси
Ти бєшся. Наче муха у вікно
Нерозуміючи. Що площина
Не зломиться від натиску прохань
і навіть від фізичного втручання
Світ розширяється – до розростання
Яке ковтне твою свідомість враз.
І просвітліє. Тільки вже не ти
Ходити будеш. Вже тебе не стане
Бо ти був той, а цей уже не ти
Той бився в шибку чуючи «лети»
А цей похмурий й більше нерухомий
Який не відчуває болю й втоми
Який не відчуває….
Оніміння
душевних ран
Скорботи й забуття.
О так, чи прагнув ти цього життя?
ЧИ може хай те скло і те дзижчання?
Людино, в кокон скована мовчання
Ти не людина. Ти як дуб. Як те
Каміння? Все ж, як дерево,
Бо тягнеш
з землі вологу.
Пєш, щоб ще рости.
І процвітати.
Та не зробиш кроку
Бо не бажаєш.
Ти як ті дуби.
Тисячолітні
Що вросли у землю
Яким лиш треба,
Щоб не було темно
Щоб не померти.
А не щоби жити…
То ж може, заклик
Чуючи «летіти»
Краще об шибку
Битись і сконати?
Не ствердитись.
Але й не застигати.
Не стати вищим,
Але й не змаліти?