Повзуче страховисько
Під голубою Венерою
В сум глибокий впадало
Під столітнім деревом:
Зорі ловило міцними руками,
Та зорі щезали, лишаючи шрами.
На безнадійне обличчя
Місяць промінь направив,
Що лише засліпив
І суб'єкт не розрадив.
Пошматуй себе знову
Щоб нагадати собі
Хто ти насправді -
Руки знівечені.
Та смерть не приходила
З подихом ясним,
Свіжим й холодним,
Смертельно прекрасним.
Голос лісу нічного жалів все страховисько,
Виставляючи хворого на посміховисько.
Місяць променем легенько картавив,
Коли бідний страшко був все більше кривавий.
Він шматував себе крок за кроком, повільно,
Намагаючись зняти свою шкіру...насильно.
Зорі падали в небі й різали вени,
Помагаючи бідному вирішати проблеми.
Пошматуй себе знову,
Щоб нагадати соб,
Що всі твої вени
Ще досі цілі.
Місяць вбрався в червоне,
Ліс свій колір змінив
З мертвим тілом суб'єкта,
Що себе підкосив.
Поруч шкіра лежала з плямами крові,
З мертвим тілом на листях,
З мертвим сумом і болем.
