ЛЮДИ І ЯСТРУБ
Яструб гостродзьобий жив
Високо у горах.
Там гніздо собі змостив,
Жив без страху й горя
Спини-скелі, ліс-безкрай,
Смолисте повітря.
Що ще треба? Лиш літай
Поміж сонця й вітру.
Мишку хочеш, то злови.
Коли вийде квола
Із холодної нори,
То пірнай додолу.
Та щодня ті ж калачі –
Нудь! Це не годиться!
Та ж (дізнавсь) нема межі
Небу і землиці!
Натягнув туге крило
Та й пустився вдалеч.
Залетів в якесь село.
Там курчата грались.
Вниз стрілою, двох зловив,
З’їв і скрився живо.
З пір тих завжди знаходив
У селі поживу.
Курку, кролика, гуся
Дзьобом міг узяти.
Людям хижа гра оця
Стала набридати.
Всіх об’їв, зібрались вмить
І дорослі, й діти.
Яструба рішили вбить,
Скільки ще терпіти?
Взяли птаха на приціл
(Куль в наган напхали).
Як на курнику присів,
Цілитися стали.
Влилась кров, мов від меча,
Вниз – пиха-папаха.
- Маєш курку і кача!
Маєш гуску, птахо!
Усім яструбам тепер
Сілісно! 
