О,доле,доле чи ж подруга,
Чи ж ворожбія ти моя!...
Ти знала все і не сказала
І мовчки під руку вела.
Хіба пройшовши лан широкий,
Стоптати ноги в мозолі,
Неправду кинути глибоко,
Щоб згнила десь у цій ріллі.
Хай терня виросте у ярі
Щоб брехні всі заклякли в нім
Хай згине в нім усяк лукавий,
Що ставив палки в колії.
А ми з тобою доле,люба
Убогі,грішні і смішні
Невинні ми ніщо нікому,
Хіба,що душеньку для Бога,
Про це Він знає і без нас.
А вже хвилин міняють ночі
Все ближче дні в розкат гріха
Ходім же доленько,сестричко
У зорі шлях шукати нам.
Доля...вона у кожного своя,від весни до зими,від слизивості осені до усмішки сонця в літі.Терпка терново і грушево соковита,тьмяно-сіра і веселково барвиста,мозолиста і пишноручка.
Тавже!,з якою кожний із нас прийшов у цей світ.....Вона в нас уже була,відтоді ,як ми в утробі матері смакували свої пальці,в лоні гріха,від Адама і Єви,дарма,що гріховне,зате з Едемового Саду!...
Доля... причіпком реп"яха, народжується з першим криком і смаком її сутєвості.Перші синці на ній особливі,притаманні тільки особисто їй.
Доля...чи ми власнолюбці?...Думаю,що на половину...
Ту дощечку,невидих форм,яку за благо нам уготовлено,змінити неможливо
та якраз на ту половину хмара в наших руках.Коли доля надумала собі
відлежатись ,зашторитись ,стати кволою і лінивою, і якоюсь сумбурною.
Отут, якраз наша участь вартує самої себе і причетності у квадраті,бо доля є одиничка у квадраті.Старі мудреці казали,якщо їй не дати причухана,згине.Беріть ціпа і лупцюйте так,щоб не показалось замало,
повірте з однієї дві не буде.Ген і прокинеться,захоче діяти і жити.Побачить світ безликий і чарівний,з гіркотою полину,але з лавром.Піде в ньому шукати себе,бодай щось трапиться,защось перечепиться і укоріниться.Бач,бур"ян і той сидить в землі,як виплодок,нема, нема і вилізе,і вже розкидає насіння,не так,щоб до врожаю,а для збереження генетичного роду.
Доля... не терпить страху,він її недруг,який затягує у схованку порталу,вона вагітніє від нього і ніяк не відчуває її цнотливу біль переродження.
Хто зна,хто зна,як зазміїться її стежка у скелях прогонистих вітрів,і як пристане до простору тиші,що в"їдається у мякіш незвіданого.Чи розтичеться біллю чорнила на білесенький папір і ультрофіолетовими ознаками протеодолітить прірву.Вона індіго,ракурсом невідомої свідомості злазерує пісчинно-росяне майбутнє,при цьому міцно тримаючи час за руку.
Доля...розпікається,як сонце і охолджується льодовиками,шматками відколюється і дрейфує айзбергами в океанах життя..
Для чого це все?...Можливо краще,щоб була доля прісна,як нічна проскурочка,біліша білого,чистіша чистого,з неповторним смаком правди заповідей?...Не дадуть,ой не дадуть...О,вже думка влізла в нею,як оголена доска,яка на виході струхлявіє,навіть на риштування не згодиться,бодай,для підпори гноянки.
А долі що?...,чіпляє,будує,руйнує,підсолоджує.підсолює,навіть квасить себе смятінням і своє Я,як особистість,бо у неї фізичне тіло.
Долі...рояться бджолами,виживають осами,гудять джмелями,навіть оселяються шершнями,бо вони народжені і є.
Але,якби доля почала самогубство над своїм пізнанням,світ би з"їхав з глузду.Бо що, вона себе не прикрашала б вишиванкою,ніхто не співав би пісні,не грав би їй на бандурі,чи сопілкою розповідав їй про неї?!...Та натомість її секрети,течуть гірськими потічками,що беруть початок під самісіньким небом,любові простору,гармоній стихій.
Любов її огортає довгополими руками Всесвіту,і міцно тримає її в нас.
Доля...у свою прикрість має час...місце...Найгірше,ще непоживши, здається досхочу ненаяївшись, смаку хліба,що від лану і до столу вирощений з її прямою участю,вже шукає зірку у Шляху Молока.
Вона,як олімпійський вогонь,наздоганяє наступного,щоб передати факел переродженого вогню,вічної долевої сутності існування.
ID:
526677
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 29.09.2014 16:50:45
© дата внесення змiн: 29.09.2014 17:59:11
автор: Плискас Нина
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно! Таки так - доля у кожного одна та не для кожного рідня і щоб нею стати - то треба добре про це подбати. 
