Знаю, що зустрінемося. Якщо не зробили цього досі. Ти десь далеко,
за сотні, а може й тисячі кілометрів. У багатомільйонному натовпі один.
Такий. Чи просто гуляєш вулицями нашого міста. А може, моїм улюбленим
маршрутом. Чи йдеш повз мій будинок. Але знаю, що зустрінемося все одно.
Буде лити осінній дощ, і ми сховаємося під парасолькою, або ж змокнувши до нитки,
Забіжимо зігрітись чашечкою чаю. Зеленого. А може, то буде рання весна.
Все цвістиме і пахнутиме навколо. І тобі захочеться поділитися своїм настроєм і
подарувати випадковій перехожій квіти. На диво її улюблені. А чи сніжинками,
білими, пухнастими заполониться весь світ. І дівчина з фотоапаратом клацне Вас.Тебе.
Зовсім невипадково. Чи буде літо? Спека, сонце. Ти зайдеш до друзів і знайдеш
вихід сховатися від усього. Поїхати далеко і надовго. Ти вже збереш речі. Аж тут
вирішиш, що тікати від себе неможливо. І подзвониш. Але не зовсім на той номер,
А чи зовсім не на той.
Зустрінемося. Де б ти зараз не був, про що б ти не думав. Колись я зможу заполонити
твої думки.
Я побачу тебе здалеку, чи не помічу зовсім. Можливо, я тебе вже не помічаю.
Та це питання часу.
Ти постукаєш у мої двері. Та чи почую тебе я?
Двері мого серця відкриті для тебе цілодобово, та чи не лякає «Стороннім вхід заборонено».
Чи зрозумієш, що сторонні, то байдужі. Бо я не хочу, щоби мною користувалися і обманювали.
Я прагну зовсім іншого, а ти?
Зустрінемося. Зійдуться наші дороги. Про що б не думала я. Чи про кого. Неважливо! –
Переконую себе.
Час пройде. За листочками календаря поволі опадатиме пожовкле листя, спускатимуться на
землю пухнасті сніжинки, летітиме за вітром вишневий цвіт і достигатиме вже нова любов.
Зовсім не така.
І потім певно я вже з впевненістю зможу сказати, що все було не дарма. Зовсім.
Стала сильнішою. Змінилася. Чекаю і терплю (хоч терпіння не моя риса). Тебе…
