Я йшла й дивилась жахи наяву,
Та як в кіно нічого не могла зробити,
Про те, як хтось вбиваючи свою тугу,
Себе вбивав.Не бажаючи нічого розуміти.
Боровся й падав, і знову вставав,
Ніс злобу в порожніх блакитних очах.
Ішовши у світ, він від нього страждав,
Хоч сльози ховав у холодних ночах.
Не бачивши щастя, він у нього не вірив,
Немавши ні віри, надії — згасала душа,
Вже в глибині душі смертю він марив,
Але дарма, тут зявилась вона.
Вся прекрасна і свіжа, вся сама доброта,
Подарувала годинку лиш щастя,зібралась й пішла.
Зібрала все і серце, та свого не залишила,
Підняла на неба вершину і спустилась сама.
Просто жила тим,що робила людей щасливішими,
Забирала частинку болі, що мучила роками.
Він не хотів розуміти, побіг за нею...
Та впав з висоти , забув,що вона підняла...
Залишився сам, без болю, без серця, що вона забрала...
Став заливати пустоту водою,
Потім міцнішим, потім ззовсім спився,
Чогось зайнявся нею лиш одною...
Довго ще тлів... Згас і згубився...
