Чом ти журишся, біле личенько,
Біле личенько молоде?
Заплела у волосся стрічечки,
Але квіткою не цвітеш.
Чом мовчиш, як тонка тополенька?
Долю-зрадницю все цураєш,
І сумуєш з цієї доленьки,
Що коханнячка та й не маєш.
І не згадуєш тії ніченьки,
Як любилися, як кохалися,
За долиною, журавлиною
Цілувалися, в щастя гралися.
Як співав нам сокіл ясненький
В чистім полі серед трав,
Було добре нам, так прекрасненько,
Вечір свічкою догорав.
Чом не згадуєш тої радості,
На устах твоїх сохнуть слізоньки,
В чорних круках тане серденько,
Розплітаєш свої чорні кісоньки...
Жаль, минули ті дні чудовії,
Мед-горілочка й не гірчить,
Коси сивії, вже удовія,
Тільки душенька та й не спить.
Відчуваєш, козаченько твій
Приголубить враз, як колись.
Лиш позви мене, хоч і старого,
Щоби муки усі пролились...
2009
Цей вірш сміливо можна назвати епічним.
Це завдяки сюжету, лексиці зі специфічним закінченням, а манера оповідання і внутрішня мелодія нагадує народну пісню...
