Птахи відлітали на південь, щоб перечекати там неспокійну зиму, а, може, поверталися додому, щоб облаштувати гнізда і вивести потомство. Вона вже точно й не знала цього. Щоранку занурювалась у холодну порожнечу міста, ховаючи носа під комір пальта і кутаючись у шарфику невідомої футбольної команди. Нафарбовані нігті переливались синіми кольорами, волосся відсвічувало на сонці барвистими вогнями, а на вустах горів світанковий багрянець. Так вона хотіла зробити світ трішки яскравішим. Її тіло пахло так, як пахнуть троянди після дощу. Сліпучі промінці діамантів виблискували в її очах — поглядом вона зупиняла чоловічі серця.
Відводила малого до школи, поправляла непокірний комірець його сорочки, говорила, щоб залишався чемним і не бешкетував. Ішла в парк, роздавала перехожим рекламні листівки. Таке життя, як і ці листівки, — кольорове, а вибрати нема з чого. Її не цікавили глянцеві журнали, таємничі розмови в жіночому колі, не цікавили дешеві мексиканські серіали. Вона любила читати історії міста, слухати музику в просторі тиші, пити гарячу каву з автомата і переглядати в кіосках перші шпальти свіжих газет. Щоразу при цьому її серце стискалось, ніби ходило босими нервами по битому склі, здригалося, ніби його, як кошеня, гладили холодними руками. Невідомі почуття малювали гострим олівцем серцеві кардіограми.
Вона завжди носила в кишенях тисячі барвистих метеликів, яких випускала, виходячи на вулицю. Поринала в глибину дощів, де зустрічала невловимих сонячних зайчиків, які купалися в дощових краплинах, виблискуючи кольорами веселки. Слухала, як перешіптуються риби в океанських глибинах.
Коли тіні потопали у вечірніх сутінках, забирала малого зі школи, купувала морозиво-ріжок. Спостерігала, як на тому боці вулиці чоловіки у густому тумані запалювали цигарки. Здавалося, це хтось серед ночі запалює на небі зірки. Згущена темрява пахла матіолою і сигаретним димом. Так пахне диво. Про це знає лише вона.
